Читати книгу - "У череві дракона"

Ось я знов пригадала один із його гностичних уроків.

— А чи знаєш, Сонечко, чому католики святкують Різдво двадцять п’ятого грудня? Православні також, але в них за багато років календар змістився. Через те їхнє двадцять п’яте грудня припадає на сьоме січня. Справа в тому, Соню, що земна доба трохи більша, ніж двадцять чотири години. Фактично православні ієрархи бунтують проти астрономії. Неуцтво возвели в принцип… Ну як, знаєш?

— Ні, не знаю. А чому двадцять п’ятого грудня?

— Бо саме тоді день починає приростати. А ніч коротшає. На секунди й хвилини, звичайно. Отже народжується Дитина-Світло. Це ж бо і є правдивий Христос.

Якщо підсумувати сказане, то П’ять Хлібин Христових (енергія зерна і соломи) розподіляються в такий спосіб: Богородиця — 1, Ірод — 1, Орач — 1, Іосиф — 1, ясла — 1. Це, власне, ідеальний розподіл. До речі, хто хоче переконатися, що я не містифікую гносис, а звільняю його від містицизму, хай візьме IV том «Капіталу» («Теорії додаткової вартості») — там він легко відшукає «Економічну таблицю» Ф. Кене в записі К. Маркса. Згадані мною п’ять одиниць, що надходять від землеробства, виглядають у цьому записі основою космічної кібернетики, хоч Маркс дуже далекий від такого розуміння. Він кілька разів береться витлумачити глибинні якості «Таблиці», але йому це не під силу. Маркс затуманює проблему, спотворює істину.

Замість п’яти одиниць Маркс винаходить аж сім і критикує автора «Таблиці» за те, що той цього не бачить. Чи не дивовижа: у своєму власному творінні Кене не зумів правильно полічити величини, на яких заснована «Таблиця»? Насправді ж сліпим залишається Маркс, бо наділяє двома додатковими одиницями промисловість (безплідний клас, як називає цю сферу Кене), що абсолютно неприпустимо. Бо хіба ж не ясно, що промисловість не породжує продуктів фотосинтезу, а лише винищує їх: поїдає хліб, спалює газ, нафту, вугілля. І коли продукти фотосинтезу вичерпуються, промисловість помирає разом із людьми.

Не знаю, чи варто пояснювати, чому Богородиця (гумус) і ясла (скотарство) вимагають для себе по хлібині. Це добре видно з такого факту: американська корова з’їдає три тонни збіжжя за рік і натомість видає десять тисяч літрів молока. Гадаю, тут все ясно: можливість прогресу справді приходить через ясла. Цей елемент священного міфу добре пояснює, як старовинні гностики бачили прихід Христа.

Експлуатація гумусу вимагає капіталу на боротьбу проти ерозії (вивітрювання й вимивання) та винесення біологічної (сонячної) енергії через злаки. Повернення цієї енергії в гумус також відбувається через ясла.

Всі ці проблеми вирішуються дуже легко тоді, коли держава припиняє насильство над селянином — тобто дозволяє селянам і фермерам вільно використовувати зерно: вивозити на ринок, згодовувати худобі й птиці тощо. Про солому не йдеться — нею держава майже ніколи не цікавилася. Це якось підтримувало саме існування села — не давало йому померти з голоду. До речі, йдеться не буквально про солому, а також про сіно, деякі коренеплоди тощо. Словом, про те, що дозволяло якось утримувати корову, козу, порося.

А проте мушу уникати надмірної деталізації — чого я не сказала, читач додумає сам. Закінчу цю тему Василевою моделлю гносису — моделлю, якої цурався Осадчий:

Так має розливатися біологічна енергія тоді, коли держава не втручається в розподіл зерна. А взагалі земні люди займатися його розподілом не повинні, вони обов’язково зривають заборонене яблуко. Ба, навіть замість яблук зрубують голови пророкам. Тоталітарна держава переліплює п’ять хлібин на шість, а шістка у гносисі належить князеві пітьми. І тоді для Христоса не лишається місця. Саме таке становище створилося в нашій державі: переміг 666. Значення цього страхітливого числа можна відшукати в Апокаліпсисі…

Цього року на нашій повітці прижився лелека. Зрозуміло, я його бачила не раз. Навіть не одного, а в парі. Але ж, виявляється, бачити можна по-різному. Часом дивиться на тебе людина, а ти розумієш, що вона тебе не бачить — думки її десь далеко, перед очима інші образи стоять. Отак я на лелеку дивилася. Чи мені до нього було?.. Та Сергій, звичайно, відразу ж його помітив.

— Це ж той самий! — вигукнув радісно.

— Який?..

— Що завжди прилітав. Остапенки хату продали, а він нових господарів не визнав.

Остапенки жили на протилежному кінці нашого хуторця. Я чула, що вони продали хату, але й це пройшло повз мою увагу. Виявляється, всі хуторяни стежили за лелекою, котрий повернувся до свого гнізда, але не бажав у ньому селитися.

Дивно він поводився цієї весни. Було, йдеш на роботу, а лелека пролетить над самісінькою головою, сяде на стежці, потім рушає тобі назустріч. І дивиться, дивиться просто у вічі, ніби вивчає, добра ти людина чи зла.

Лише тепер я від Сергія довідалася, що так він з усіма хуторянами тримався, аж доки нового місця для себе не визначив. Тоді почав переносити гніздо.

Надійка з Яковом допомогли йому, їх він також не боявся — просто в руки йшов. Закріпили хрестовину на стрісі, щоб вітер гніздо не зірвав. Намостили гілок, навіть цвяхами поприбивали. А решту самі лелеки довершували.

Все те сусіди розказали Сергієві. А мені, бач, ні слова. Гадали, мабуть, що лелека мене просто не цікавить.

Тепер і я почала нового мешканця своїм вважати. Подумки вибачалася перед