Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу"

– То була моя примха, – відповіла королева, – і тепер мені залишається докоряти собі за неї. Але ж правда й те, що в наших володіннях принц Рабадаш поводився зовсім інакше, ніж вдома, у Ташбаані. Усіх присутніх закликаю у свідки, що доблестю своєю він намагався підкорити моє серце, коли бився на лицарському турнірі, який брат наш, Великий король, влаштував на його честь; і всі ті дні – а то був цілий тиждень! – він поводився як справжній лицар, люб’язно та з повагою до пані, а тут – немов його хтось підмінив!

– Кхе, кхе, – відкашлюючись, мовив старий ворон, – як каже давня мудрість: «Не суди про ведмедя, побачивши його здаля, а суди тоді, коли побачиш його в барлогу!»

– Влучно сказано, Жовтий Пазуре! – мовив один із гномів. – Про те саме йдеться і в нашому, гном’ячому прислів’ї: «Хто зі мною не днював і не ночував – той мене не знає!»

– Що ж, – мовив король, – тепер ми в змозі сказати, що знаємо, що за людина – отой принц: а він пихатий, бундючний, жорстокий, кровожерливий, хвалькуватий, самозакоханий та зарозумілий тиран!

– У такому разі, в ім’я Аслана, – сказала Сьюзан, – нам залишається єдине – покинути Ташбаан негайно, не зволікаючи ані дня!

– Воно-то й так, – похмуро відповів Едмунд, – але є одне «але»: настав той час, коли я маю поділитися гіркими роздумами з вами, мої друзі! Будьте ласкаві, Перідане, подивіться, аби ніхто не підслуховував нас за дверима. Бо те, що я скажу, стороннім вухам не призначене.

У кімнаті запала тиша. Королева Сьюзан підбігла до свого брата і зазирнула йому просто в очі:

– О Едмунде! – скрикнула вона. – Ти мене лякаєш! Що бачу я в твоїх очах – лихі часи на нас попереду чатують.

Розділ 5

Принц Корін

– Сестро наша люба, прекрасна пані, – мовив король Едмунд, – хоробрістю скріпи своє серце! Бо небезпека, що нам загрожує, є дійсно чимала.

– Яка ж то небезпека, брате? – спитала королева.

– А ось яка, – не став приховувати Едмунд. – Залишити Ташбаан нам буде вкрай непросто. Бо поки принц тішився надією, що врешті-решт зламає опір ваш і візьме за дружину, ми тут були почесними гостями. Та гривою присягаюся левиною, щойно він почує ваше остаточне «ні», він сприйме цю відмову за образу, а ми залишимося в Ташбаані, та вже не гостями, а бранцями, та не в палаці, а в тюрмі.

Один із гномів аж присвиснув.

– А я попереджав, ваші величності, я попереджав! – прокракав ворон. – Недарма ж у раків є прислів’я: у халепу легко скочити, а вискочити – зась. Вони мають на увазі раколовицю.

– Цього ранку я бачився з принцом, – продовжував Едмунд, – і тільки зайвий раз переконався, що він не звик, коли будь-що відбувається всупереч його волі. Його дратує, що не спромігся він заволодіти вашим серцем одразу, та зволікання ваше його дратує ще більш. Тому в ранковій бесіді він дуже наполягав на тому, аби відкрив я всі потаємні закуточки серця вашого йому. На що я відповів, що таємниці серця, жіночого тим паче, на те й таємниці, що загадкою залишаються для інших, а інколи – й для себе самого. І натякнув я також, що не здивуюся й тому, що всі його сердечні зазіхання можуть виявитися марними. Свій гнів він приховав за ввічливістю, та в кожному слові, що мовив він у відповідь, крилася погроза.

– То так, – у свою чергу підтвердив Тумнус, – бо не далі, як учора, довелося мені вечеряти з великим візиром – і що ж, відчуття мої від тієї зустрічі теж були не з приємних. Під час вечері він мене питає, чи до вподоби мені Ташбаан. Насправді тут набрид мені вже кожен камінь, та я людина чемна, тож і кажу, мовляв, у розпал літа взнаки дається спека, а я ж бо виріс у лісах, то й серце моє залишається там, де прохолодна тінь дерев та росяні трави. У відповідь він посміхнувся, та посмішка його нічого доброго не віщувала. І мовив він: «О, не журися, мій цапоногий друже, бо незабаром прийде час, коли ти знову побачиш свої ліси, де зможеш танцювати досхочу, хоч від заходу до світанку, та баш на баш: ми вам свободу, а ви нам – наречену, аби наш принц не дуже сумував».

– Невже він збирається взяти мене силоміць? – скрикнула Сьюзан.

– Саме цього я і боюся більш за все, – обізвався Едмунд, – бо якщо візьме силоміць, то візьме вже не за дружину, а як рабиню…

– Невже він наважиться на таку віроломність? Чи той тісрок гадає, ніби наш брат, Великий король Нарнії, йому таке пробачить?!

– А й справді, сір, – підтримав королеву Перідан, – хіба вони забули, що в Нарнії достатньо і мечів, і списів, та й стріл із луками вистачить на всіх.

– На жаль, – похитав головою король, – вважаю я, що не наводить страху на тісрока наша маленька Нарнія, а ми для нього не більше, ніж така собі віддалена земля, яка лише через недогляд досі є вільною на кордонах великої імперії. А зазіхає він на неї вже давно. Саме тому закралася в мене підозра, що ваш, так би мовити, залицяльник, люба сестро, але насамперед спадкоємець остраханського трону, насправді з’явився до нас у гості не залицятися, а з далекоглядною метою: відмову вашу тісрок розцінює як привід, аби піти на нас війною. Бо ми для нього, так само як Древляндія, більмо на оці, а коли так, чому б не захопити нас разом?

– Нехай лише спробує, – крізь зуби мовив другий гном. – На морі ми ладні дати бій хоч зараз! А на землі… хай спершу пустелю перетне!

– Кх-кх… кхоли я був іще юним воронятком, літав я через ту пустелю, сір, – озвався ворон, і Шаста одразу ж нагострив вуха, – літав, та ще й не раз. Так от: якщо тісрок відправить своє велике військо через відому декому велику оазу, те військо, якщо й дійде до кордонів Древляндії, навряд чи буде великим. Оази воно досягне вже на перший день увечері, якщо, звичайно, вирушить зрання, та річ у тому, що єдине, що велике в тій оазі, – то лише назва. А джерело ледве наповнює таку собі калюжу – ані воякам