Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Бертуччо перевершив самого себе — таке було опорядження покоїв і та швидкість, із якою все було зроблено. Як ото колись герцог Антенський звелів вирубати за однісіньку ніч цілу алею, що заважала зору Людовика XIV, так Бертуччо за три дні засадив голе дворисько, і пречудові тополі та клени, які привезли разом із величезними брилами коріння та землі, затіняли головний фасад кам’яниці, перед якою, замість бруківки, що поросла травою, розкинувся моріжок, застелений дерном; його пласти, які поклали не пізніш як уранці, утворювали широкий килим, де ще блищали краплі води, після того як його полляли.

Утім, усі розпорядження ішли від графа Монте-Крісто, він сам передав Бертуччо план, де вказана була кількість і розташування дерев, які слід було посадити, і розміри та форма моріжка, що мав заступити бруківку.

У такому вигляді кам’яницю стало геть не впізнати, та й сам Бертуччо запевняв, що не впізнає її в цій зеленій облямівці.

Управитель не проти був щось змінити і в саду, та граф Монте-Крісто суворо заборонив хоч щось там чіпати. Бертуччо щедро винагородив себе тим, що оздобив квіттям передпокій, східці й коминки.

Той управитель і справді обдарований був надзвичайною здібністю виконувати накази, а господар — чудесним умінням змусити служити собі. І ось дім, що двадцять років стояв пусткою, ще напередодні такий похмурий і сумний, просякнутий тим затхлим духом, який можна прозвати духом часу, за однісінький день прибрав живого вигляду, наповнився тими пахощами, які полюбляв господар, і навіть отією кількістю світла, якій він надавав перевагу, ледве увійшовши досередини, граф Монте-Крісто знаходив поруч свої книжки і зброю, перед очима — улюблені полотна, у передпокоях — відданих йому псів і улюблених співочих пташок; увесь той дім, що прокинувся від тривалого сну, наче замок сплячої красуні, жив, співав і квітнув, як ото ті оселі, що давно вже нам любі, і в яких, якщо ми, на лихо, їх покидаємо, ми несамохіть залишаємо частину нашої душі.

Двориськом весело сновигали слуги: одні клопоталися в кухні й гасали допіру полагодженими східцями з таким виглядом, наче вони завжди мешкали в цьому домі, інші поралися у хлівах, де розташовані за номерами ридвани та коляси стояли наче вже півстоліття, а також у стайнях, де коні жували овес і відповідали іржанням своїм конюхам, які розмовляли з ними шанобливіше, ніж деколи слуги розмовляють зі своїми панами.

Бібліотека містилася у двох шафах, уздовж двох стін, і в ній було понад дві тисячі книг, цілий відділ призначався для новітніх романів, і той, що з’явився напередодні, уже стояв на місці, пишаючись червоною палітуркою із позолотою.

Потойбіч кам’яниці, навпроти бібліотеки, влаштували оранжерею, де було повно рідкісних рослин у величезних японських вазах, посередині оранжереї, що чарувала зір і тішила пахощами, стояв більярд, немовби годину тому покинутий гравцями, що лишили кулі дрімати на зеленому сукні.

Тільки одного покою не торкнувся чарівник Бертуччо. Він був розташований у лівому кутку другого поверху, і в нього можна було увійти головними сходами, а вийти таємними; повз той покій слуги проходили з цікавістю, а Бертуччо — із жахом.

О п’ятій вечора граф Монте-Крісто у супроводі Алі підкотив до отейської кам’яниці. Бертуччо нетерпляче і тривожно очікував його прибуття — він сподівався, що його похвалять, та водночас боявся, що побачить насуплені брови.

Граф Монте-Крісто вийшов із ридвана, пройшов по всій кам’яниці і обійшов сад, не сказавши ні слова і ніяк не виказавши ні свого схвалення, ні невдоволення.

Тільки увійшовши до своєї спальні, що містилася у кінці, який був протилежний замкненому покоєві, він показав на маленьку шафку із рожевого дерева, що на неї він звернув увагу вже під час перших своїх відвідин.

— Вона придатна тільки для рукавичок, — сказав він.

— Атож, ваша ясновельможносте, — відказав у захваті Бертуччо, — відчиніть її: там рукавички.

У інших шафках так само виявилося те, що граф Монте-Крісто і сподівався знайти: слоїки з парфумами, сигари, коштовні оздоби.

— Гаразд! — сказав він урешті.

І Бертуччо пішов, щасливий до глибини душі, настільки великий і могутній був уплив того чоловіка на все, що його оточувало.

О шостій годині коло брами почувся тупіт кінських копит. То примчав верхи на Медеа наш капітан.

Привітно усміхаючись, граф Монте-Крісто чекав його у дверях.

— Певен, що я перший, — гукнув йому Моррель, — я навмисне поспішав, щоб побути з вами бодай хвильку вдвох, поки збереться решта гостей. Жюлі й Емманюель просили мене передати вам тисячу вітань. Знаєте, у вас тут пречудово! Скажіть, пане графе, ваші слуги добре подбають про мого коня?

— Не турбуйтеся, Максимільяне, вони своє діло знають.

— Його треба добряче витерти. Якби ви бачили, як він мчав! Справжнісінький вихор!

— Ще б пак, адже він коштує п’ять тисяч франків! — відказав граф Монте-Крісто таким тоном, як ото батько розмовляє з сином.

— Ви шкодуєте за ними? — запитав Моррель зі своєю щирою усмішкою.

— Я? Та Боже збав! — відказав граф Монте-Крісто. — Ні. Мені було б шкода лише тоді, якби кінь виявився кепський.

— Він такий добрий, любий пане графе, що Шато-Рено, найперший знавець у всенькій Франції, і Дебре, що користується арабськими кіньми міністерства, женуться за мною зараз і, як бачите, відстали, а за ними мчать слідком коні баронеси Данґляр, що роб­лять не більше ніж шість миль за годину.

— То зараз вони будуть у мене? — запитав граф Монте-Крісто.

— Авжеж. Та ось і вони.

І справді, біля брами, що відразу ж відчинилася, з’явилася вкрита піною пара і двоє засапаних коней. Ридван окреслив коло і зупинився коло дверей, а з ним і два вершники.

Дебре вмить плигнув додолу і відчинив дверцята ридвана. Він подав руку баронесі, що, виходячи, зробила порух, якого ніхто не помітив, крім графа Монте-Крісто. Та від його погляду ніщо не могло заховатися: він помітив, як із цим порухом промайнула біла записочка, так само непомітна, як і сам порух, і з легкістю, що свідчила про звичку, перейшла з руки пані Данґляр до руки міністерського секретаря.

Услід за дружиною з’явився і банкір, такий блідий, наче він вилазив не з ридвана, а з могили.

Швидким і допитливим поглядом, який зрозумілий був тільки графові Монте-Крісто, пані Данґляр озирнула дворисько, під’їзд і фасад кам’яниці, потім, погамувавши легке хвилювання, що, звісно ж, відбилося б на її обличчі, якби те обличчя здатне було бліднути, вона піднялася східцями, кажучи Моррелеві:

— Мосьпане, якби ви були моїм другом, я запитала б у вас, чи не продасте ви мені вашого коня.

Моррель насилу видушив посмішку, більше схожу на гримасу, і поглянув на графа Монте-Крісто, наче благаючи виручити його зі скрутного становища.

Той зрозумів його.

— Ох, люба пані, — сказав він, — чому не мене стосується ваше запитання?

—