Читати книгу - "Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров"

Він сміявся, піднімаючись сходами, та ще дужче, відчиняючи двері моєї кімнати.

— З тобою справді не можна нудьгувати, — гукнув він із порогу. — Завжди маєш нові, несподівані помисли, — додав крізь сміх.

— Правда, що вдалися вони мені?

— Ще й як! Уяви собі, що входячи у коридор, я думав, що це якісь твої гості шукають входу наверх. Здалека я ввічливо вклонився їм та навіть хотів був по-модерному подати руку. Ха-ха-ха...

— Ось що тебе аж так розсмішило!

— Певно, що розсмішило. Це не вони, а я перед ними виглядав на випхану куклу... Вони ж навпаки — мовчазні й суворі — дивилися на мене своїми незворушними очима... Хоча мені на мить здалося, що це навіть їх розсмішило, — ледве помітна усмішка довкола уст...

— Не уявляєш собі, яка я рада, що навіть ти, «старий китаєць», купився на мій жарт. Тепер я переконана, що иньших ще легше буде обдурити. Тільки не кажи нікому про це і слова! Побачиш здивування наших гостей, бо з цієї нагоди я маю намір завтра дати прийняття. Побачиш, що буде весело, незважаючи на комуністів!

Це було тоді, коли в Китаї ще не було війни з японцями, а тільки з комуністами, що заворушували цілий край. Вони якраз наближалися до нашого Юнан-Фу.

На другий день перед обідом справді було весело. Реакція кожного з наших гостей була инакша. Одні поводилися подібно, як мій муж, здалека ще уклонами вітали, мов наших гостей, иньші брали їх за церемонно зодягнених слуг та подавали їм свої плащі, а ще иньші — протирали собі очі, чи це не привид. Сміху було чимало, а я навіть вирішила посадити моїх мандаринів за стіл на гонорних місцях.

— Цього краще не робіть, пані, — порадив мені наш новий знайомий, французький консул з Пекіну, — їх краще не наражати собі!

— Але ж бо я не маю найменшого наміру наражати їх собі, навпаки, я навіть буду пити шампанське на їх здоров’я.

— Ну-ну, а я все ж раджу вам не жартувати з ними.

— Забобони, бачу, теж заразливі, — відповіла я легковажно.

Та ми сіли до столу таки з манекенами, які, на жаль, не могли сісти з огляду на їх круглу солідну будову, та мусили вдоволитися тим, що перестояли перед кріслами цілий час обіду.

На моє здивування, їхня присутність поміж нами замість підняти загально веселий настрій, нараз навела на гостей якогось спліну. Усі по черзі оповідали найдивачніші сумні та «забобонні» історії з їхнього довгого побуту в Китаї. Наш новий знайомий, який сидів побіч мене, почав перший:

— Гляньте на них! Навіть ці випхані китайці мають іронічний та легко критичний вираз у нашому товаристві. Мовби навіть вони судили нас та наче б казали: «Не ми, а ви дикуни без культури!..» Кілька хвилин тому пані дому жартом назвала мене забобонним, хоч я запевняю вас, що колись, коли й я був новиком у Китаї, я теж ставився до усіх їхніх «містерій» з подібною до вашої самопевністю та з подібним реалізмом. Збагачений власним досвідом, я згодом позбувся цього, навіть зовсім переконався, що краще їх шанувати, ніж виставляти на сміх.

— Щось незвичайного трапилось вам? — запитала я.

— Незвичайного нічого, тільки кілька вислідів моєї власної необережности. Якщо це вас цікавить, то я попробую розповісти вам, хоч попереджую, що це зовсім невесела пригода. Бачите, спочатку ми теж були поназбирували повно китайської старовини та приобрали нею цілу нашу хату, однак теж, як і ви, до деяких речей та порад ми не ставилися досить поважно!.. — Нараз він затявся, очевидно, не радий далі оповідати свою пригоду.

— До яких саме речей? — старалася я все ж таки видерти від нього «цікаву пригоду».

— Наприклад, до зображення Будди. Один китаєць, знаючи нашу слабість до старовинного китайського мистецтва, подарував нам досить велику голову Будди із бронзи. На жаль, нам вона видалася досить буденна, навіть трохи груба, й цього вистачало, щоб ми перестали цікавитися нею, ми навіть залишили її побіч вішалки у коридорі. Наш синок зараз же зайнявся нею, знаючи, що в його кімнаті та в коридорі не може бути нічого забороненого для нього. Він почав бавитися нею з найвищим захопленням, став возити її у свому візочку, завивати її у пеленки та розмальовувати її пастелями. Не раз теж траплялося, що наші неуважні гості кидали на цю голову свої капелюхи... Одного дня до мене зайшов мій друг, китайський міністр освіти, та, роздягаючись у коридорі, якраз побачив на голові Будди якогось, видно, забутого капелюха.

«Бачу, ви европеїзуєте навіть нашого Будду, вбираєте його у “фільци”», — завважив він скептично.

«Ви, як завжди, дотепні, це очевидно тільки помилка, — старався я виправдатися. — Це, мабуть, зробив мій бой через неувагу...»

«Це мене дуже дивує. Ваш бой чейже китаєць, не правда ж? А наші навіть найзвичайніші кулі[90] мають велику пошану, а якщо не пошану, то найменше безграничну боязнь перед своїми богами!..»

Тут я мусив признатися, що вина за неувагу спадала на мене. Неменше старався я пояснити моєму другові те, що ми, профани, у тих зображеннях Будди бачимо та подивляємо тільки їх мистецьку вартість, а коли їм бракує краси, тоді для нас вони тратять усю вартість!..