Читати книгу - "Сага про Форсайтів"

— Цей мосьє Дарті, — мовила Аннет у кебі, — je n'aime pas се type-la! [48]

— Ще б пак! — відповів Сомс.

— Ваша сестра дуже приємна жінка, і дочка у неї гарненька. Ваш батько дуже старий. Я думаю, ваша мати має з ним багато клопоту; я б не хотіла бути на її місці.

Сомс кивнув головою, відзначивши проникливість і ясний, твердий розум своєї молодої дружини; але ті слова трохи його занепокоїли. Мабуть, у нього промайнула думка: «Коли мені буде вісімдесят років, їй мине тільки п'ятдесят п'ять, і тоді вона матиме зі мною багато клопоту!»

— Ми з вами повинні відвідати ще одних моїх родичів, — сказав він. — Вони здадуться вам дивакуватими, але нам треба у них побувати; а тоді ми пообідаємо й підемо до театру.

У цей спосіб він підготував її до відвідин дому Тімоті. Але в Тімоті все вийшло інакше. Тітонькам було так приємно побачити любого Сомса після його такої довгої відсутності; і вони дуже раді познайомитися з Аннет!

— Ви така гарненька, серденько; чи не занадто молода й гарна для любого Сомса, правда? Але він дуже уважний і турботливий, такий зразковий чоло…

Тітонька Джулі прикусила собі язика й торкнулася губами до щік Аннет якраз під очима — згодом вона змальовувала їх Френсі, коли та прийшла до них у гості: «Сині як волошки і такі гарні, що я ледве стримала бажання поцілувати їх. Я повинна сказати, що любий Сомс таки справжній знавець. На свій французький манір, хоч і не занадто французький, вона така сама вродлива — хоч і не така витончена, не така чарівлива — як Айріні. Адже вона справді таки була чарівлива! Шкіра молочно-біла, очі темні, волосся couleur de… Як це воно? Я завжди забуваю.

— Feuille morte, — підказала Френсі.

— Атож, опалого листу — так дивно. Пригадую, коли я ще була малою, перед тим як ми приїхали до Лондона, у нас було цуценя гончака, — щоб прогулюватися з ним, як тоді говорили; так от, у нього була брунатна пляма на голові, біленькі груди й гарні темно-карі очі, й це була особа жіночої статі.

— Так, тітонько, — сказала Френсі, — але я не бачу тут ніякого зв'язку.

— Ой! — вигукнула тітонька Джулі, наче сп'янівши від спогадів. — Вона була чарівна, а її очі й ця пляма ну просто… — І вона замовкла, наче спіймавши себе на тому, що набалакала зайвого. — Feuille morte, — додала вона раптом. — Запам'ятай це, Гестер!

Між двома сестрами почалася довга суперечка: слід чи не слід покликати Тімоті, щоб він подивився на Аннет.

— Та не треба завдавати собі клопоту! — сказав Сомс.

— Але ж це ніякий не клопіт, хоча, звичайно, він трохи буде вражений тим, що Аннет француженка. Його так налякала Фашода. Мабуть, Гестер, нам краще не ризикувати. Так приємно, що вона посидить тут з нами, правда ж? А як твої справи, Сомсе? Ти вже зовсім заспокоївся після…

Гестер швидко втрутилася.

— А які ваші враження від Лондона, Аннет?

Сомс занепокоєно чекав її відповіді. Але Аннет відповіла обмірковано, стримано:

— О, я знаю Лондон. Мені вже доводилося тут бувати.

Він і досі не наважився поговорити з нею щодо ресторану. У французів інші уявлення про вище коло, і порада не згадувати про ресторан може здатися їй смішною; він чекав, поки вони одружаться, а тепер жалкував, що не поговорив раніше.

— А яку частину Лондона ви знаєте найкраще? — запитала тітонька Джулі.

— Сохо, — просто відповіла Аннет.

Сомс стиснув зуби.

— Сохо? — перепитала тітонька Джулі. — Сохо?

«Це обійде всю рідню», — подумав Сомс, а вголос сказав:

— Район цей значною мірою французький і досить цікавий.

— Атож, — промовила тітонька Джулі, — твій дядечко Роджер мав там колись будинки; пригадую, йому завжди доводилося виселяти звідти пожильців.

Сомс звернув розмову на Мейплдергем.

— Звичайно, — сказала тітонька Джулі, — скоро ви переїдете туди й влаштуєте там своє гніздо. Нам так хочеться, щоб у Аннет якомога швидше з'явився маленький…

— Джулі! — вигукнула у відчаї тітонька Гестер. — Подзвони, хай приготують чай!

Сомс не наважився чекати чаю і пішов із Аннет.

— На вашому місці я не розповідав би про Сохо, — сказав він у кебі. — В Лондоні цей район вважається досить непевним, а ви тепер уже вийшли з тієї сфери, якою обмежувалося ваше життя в ресторані. Річ у тім, — додав він, — що я хочу ввести вас у вище коло, а англійці страшенні сноби.

Ясні очі Аннет широко розплющилися; на устах промайнула усмішка.

— Так? — сказала вона.

«Гм, — подумав Сомс, — це вона про мене!» І він пильно подивився на Аннет. «У неї дуже практичний розум, — подумав він. — Треба, щоб вона зрозуміла все раз і назавжди!»

— Послухайте, Аннет! Це дуже просто, аби тільки ви захотіли збагнути. Наші люди вільних професій, а також заможні люди вважають себе вищими від торговців та фабрикантів, окрім, звичайно, дуже багатих. Може, це й нерозумний погляд, але тим часом він існує. В Англії не варто розголошувати, що ви тримали ресторан чи крамницю чи заробляли гроші будь-якою комерцією або підприємництвом. То байдуже, що ви, можливо, робили цю справу чесно й бездоганно, однаково це кладе на вас певне тавро; вас уже не всюди запросять і не скрізь приймуть — оце і все.

— Розумію, — сказала Аннет. — У Франції так само.

— Он як! — пробурмотів Сомс із полегкістю і водночас відчуваючи збентеження. — Звичайно, клас — це, по суті, все.

— Так, — сказала Аннет, — comme vous etes sage [49].

«Це чудово, — подумав Сомс, — дивлячись на її уста, — але вона досить цинічна». Його знання французької мови були ще не настільки великі, щоб він відчув себе ображеним через те, що вона не сказала йому tu [50]. Він обійняв її і стиха мовив з напруженням:

— Et vous etes ma belle femme [51].

Аннет пирхнула зі сміху.

— Oh, non! — сказала вона. — Oh, non! ne parlez pas francais [52], Сомсе. А чого це так хочеться тій старій леді, вашій тітоньці?

Сомс прикусив губу.

— Бог її знає! — відповів він. — Завжди вона щось таке вигадає.

Але