Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Дзялов — тепер село Кам'яногірка Жмеринського району Вінницької області, Іванківці — село Козятинського району Вінницької області, Мурафа — селище Шаргородського району Вінницької області. ">[372]: він організовував постачання харчів страйкарям. Катря Крос? Ні, біля неї все упадав якийсь фендрик, і — в шапочці а-ля мазепинка та з жовто-блакитною розеткою на грудях — вона щодня гуляла з ним по тінистих закутках у «Вишневому садку». Стах Кульчицький і Золотар? Але в Стаха можна було наскочити на його брата Броньку. Цей чортів перевертень вже красувавсь у мациювці польського легіонера: пан Заремба вербував добровольців у якісь польські легіони, і Бронька крутився в нього в писарчуках. «Пан писаж вуйска од можа до Бобруйська[373]», — рекомендувався він тепер, знайомлячися з дівчатами.

Очевидно, треба було йти просто до самого Крайвича. Але ж варта, безперечно, держала тепер його квартиру під невсипущим наглядом. Іти мужчині до лікаря-гінеколога… Фу, ти, чорт, ну й вибрав же він собі ідіотську спеціальність!

На розі Базарної захеканий Піркес раптом знову ніс до носа зіткнувся з Можальською. Вона була без конвоїрів і сама. Крутячи парасолькою за ремінець довкола пальця, вона наспівувала:

Пупсик, мой милый Пупсик тот…

Піркес мало не збив її з ніг і, засоромившися, відступився:

— Вас випустили вже?

— Двадцять п'ять крон! — зареготала дівчина. — А звідки у мене гроші? Так вони сказали прийти завтра вранці і відсидіти два дні, бо сьогодні в жіночій камері ну зовсім немає місць! А листа я їм все ж таки не дала! Я його запхала в рот і по дорозі тихенько зжувала! — Вона зайшлася реготом, але зразу ж зробила гримасу. — Така гидота! Сині чорнила «алізарин»! А Одуванчика вони просто прогнали: я сказала, що це моя служниця! Ха-ха-ха! — Вона знов урвала сміх і сердито нахмурилась. — Все це мене абсолютно не торкається! І ваша революція теж! Але ж не можу я спокійно дивитися, як гинуть голодні діти! Пробачте! — вже спокійно сказала вона. — Ми ж з вами так і не знайомі. — Вона простягла руку. — Можальська. Ви, звичайно, знаєте мене. Я вас теж. Ви такий страшний — завжди серйозний і так хороше граєте на скрипці. Ходімте зараз до мене, вишні у нас лутовки, солодкі-солодкі! Я запишу всі прізвища, поки не забула, зроблю новий підписний лист, а ви заграєте щось з репертуару Вяльцевої[374]. Ввечері я оббігаю всіх і позбираю гроші, а завтра раненько піду і відсиджу їм їхні противні два дні…

— Слухайте, Можальська, — сказав Піркес, — ви бували коли в лікаря-гінеколога?

Можальська зробилася червона, така червона, що її руде волосся немов зблідло, — стало якесь попелясте, ясне.

— Тобто… — Піркес теж посинів враз, — тобто я хотів сказати… розумієте… не те… а… — Він розгубився вкрай, руки йому зробилися мокрі. — Я хотів… справа в тому… бачите… той…

Можальська враз заспокоїлася, і кров відлила від її лиця. Вона підібрала губи і коротким рухом відкинула волосся назад — воно вже знову палало, золотаво-руде, як мідяна стружка.

— Ні, — твердо сказала вона. — Я ще ніколи не була у лікаря-гінеколога. Це для жіночих хвороб?

— Слухайте, Можальська! — взяв її Піркес за руку. — Ви мені пробачте. Потім я вам з'ясую, і все таке… Але зараз чи не могли б ви піти, ні, просто побігти, на Графську вулицю, тридцять два, до лікаря-гінеколога Крайвича, немов на прийом, і сказати йому, що державна варта і німці дізналися все про нього, а також про членів міської управи, відомих йому. І що йому жити тут ніяк не можна… Розумієте, я…

— Я розумію, — сказала Можальська. — Але лікарю треба платити за візит. У мене немає грошей. Позичте мені керенку або п'ять крон. Я вам віддам…

— Та що ви!.. Це ж не візит! Зовсім не треба, щоб він вас оглядав. Ви ввійдете і зразу скажете, що…

Можальська миттю крутнулася на одній нозі:

Всем приятны, всем полезны помидоры, да, помидоры… —

заспівала вона і хутко перебігла через вулицю. Ще мить — і вона зникла в провулку, що провадив на Графську…

Козубенка вдома не було, і справді невідомо було, коли ж він повернеться. Його щойно заарештував австрійський патруль і привів до залізничної аудиторії — кінотеатру на території залізниці, тепер тимчасово обернутого на велику гауптвахту.

Затриманих пересиджувало в аудиторії постійно чоловіка сто-півтораста. З дня страйку австрійські патрулі, не вміючи перевірити документи на місці, затримували кожного, хто чим-будь видавався їм підозрілим. Найбільше то були залізничники або люди в одежі, схожій на залізничну форму, — студенти, техніки, інженери. Чимало було і селян з околишніх сіл, головне — молодих, з гарними обличчями, яких вважали за переодягнених інтелігентів.

Козубенка штовхнули в темну залу кінотеатру, і двері зачинилися. Це був жах. Він саме йшов на засідання нового, щойно утвореного страйккому, членом якого був і він. Він ніс низку повідомлень від телеграфіста Полуника — таємничого зв'язкового по лінії. Телеграф страйкував, але Полуник включив електросіть своєї квартири до прямого дроту, а під ліжком у себе встановив зладнаний з різних частин апарат. Розпластавшися під матрацом, він приймав зведення і з Києва, і з Одеси, і з Могилева, і з Волочиська