Читати книгу - "Джерело"

— У чому річ, Алво? Ти розповідаєш мені новини чи випускаєш пару — пробач цю метафору — на моєму плечі?

— Гадаю, що так. Мені не подобається критикувати Ґейла, але я вже віддавна стримую свою злість. Але ось до чого я веду: цей Говард Рорк, що ти думаєш про його візит?

— Алво, я міг би написати про це книжку. Але зараз не час розводитися на цю тему.

— Ні, послухай, що ми знаємо про нього? Що він йолоп, дивак і дурень, добре, що ще? Він один із тих упертих дурнів, яких не змінять любов, гроші чи загроза під прицілом пістолета. Він іще гірший за Дуайта Карсона, гірший за всіх Ґейлових хатніх тваринок разом. Ну? Второпав? Що робить Ґейл, стикаючись із такою людиною?

— Одну з багатьох можливих речей.

— Лише одне, якщо я знаю Ґейла, а я його добре знаю. Ось чому я не втрачаю надії. Ось те, чого він давно потребував. Ковток своїх звичних ліків. Запобіжний клапан. Ґейл намагатиметься зламати цьому хлопцеві хребет — і це піде на користь Ґейлу. Найкращі ліки на світі. Це поверне його до нормального стану… Це лише моє припущення, Еллсворте, — він замовк на мить, не побачив жодного схвалення чи ентузіазму на обличчі Тухі й незграбно завершив:

— Ну, можливо, я помиляюся… Я не знаю… Можливо, це все пусте… Я лише подумав, це психологія…

— Усе правильно, Алво.

— Отже, ти думаєш, що станеться саме так?

— Можливо. Або все може бути набагато гірше, ніж можна собі уявити. Але для нас це вже не має значення. Тому що, розумієш, Алво, йдеться про «Знамено», а коли дійде до конфлікту між нами і нашим босом, ми можемо вже не боятися містера Ґейла Вайненда.

Коли прийшов посланець з архіву з товстими конвертами вирізок, Вайненд підвів очі та сказав:

— Так багато? Не знав, що він такий знаменитий.

— Це все стосовно суду зі Стоддардом, містере Вайненд.

Хлопчик замовчав. Нічого ніби не сталося — просто у Вайненда на чолі з'явилася зморшка, але хлопець не знав боса достатньо добре, щоб зрозуміти, що це означає. Він дивувався, чому почувається так, начебто йому є чого боятися. За мить Вайненд мовив:

— Дуже добре. Дякую тобі.

Хлопець поклав конверт на скляну поверхню столу і вийшов.

Вайненд задумливо дивився на розбухлий конверт із жовтого паперу. Він відкидав тінь на склі, ніби прогриз собі дорогу через поверхню і пустив коріння у його стіл. Вайненд подивився на стіни кабінету і запитав себе, чи достатньо в них сил, щоб захистити його від необхідності відкривати конверт.

Потім встав, поклав обидві руки на край столу, витягнув і переплів пальці, подивився вниз, на стільницю, знову сів, похмурий, гордий і зосереджений, наче мумія фараона, однією рукою підсунув до себе конверт, відкрив його і почав читати.

«Блюзнірство» Еллсворта Тухі, «Церкви нашого дитинства» Алви Скаррета — передовиці, проповіді, промови, заяви, листи до редакції — «Знамено» діяло на повну потужність — фотографії, комікси, інтерв'ю, обвинувальні резолюції, знову листи до редакції.

Він читав кожне слово, методично, тримаючи руки на краю столу і переплівши пальці, не піднімаючи вирізок, не торкаючись до них, читаючи їх так, як вони лежали, ворушачи рукою, тільки щоб перевернути вирізку і прочитати ту, що на споді, ворушачи рукою з точністю механізму: ледве очі добігали останнього слова, його пальці підіймалися, не дозволяючи вирізці перебувати в полі його зору навіть секундою довше, ніж це необхідно. Але світлину храму Стоддарда він розглядав довго. Іще довше він роздивлявся знімок Рорка у супроводі заголовка «Ви щасливі, містере Супермене?». Вайненд видер фотографію зі статті та сховав у шухляду столу. Потім продовжив читати.

Суд — покази Еллсворта Тухі, Пітера Кітінґа, Ролстона Голкомба, Ґордона Прескотта — жодних цитат із показань Домінік Франкон, тільки стисла згадка про них. «Захист не має питань». Кілька згадок в «Одному маленькому голосі», потім перерва, наступна публікація з'явилися за три роки — долина Монаднок.

Коли він закінчив читати, було вже пізно. Його секретарі вже пішли. Він відчував порожнечу кабінету та коридорів навколо. Але чув звуки друкарського верстата: низьку, гуркітливу вібрацію, що проникала до кожної кімнати. Йому завжди подобалося це — серцебиття будинку. Він прислухався. Друкували завтрашнє число «Знамена». Він іще довго сидів нерухомо.

З

Рорк і Вайненд стояли на вершині пагорба, оглядаючи розлогу ділянку, що довгими, м'якими хвилями котилася схилами додолу. Голі дерева спускалися з вершини до берега озера, їхні гілки розтинали небо геометричними орнаментами.

Через колір неба, чистий, делікатний, блакитно-зеленавий, повітря здавалося холоднішим. Холод вимив кольори землі, виявивши, що вони не були кольорами, а лише елементами, які цей колір утворювали, мертвий коричневий не був уповні коричневим, а майбутнім зеленим, утомлений багрянець становив увертюру до полум'я, сірий — прелюдію до золотого. Земля нагадувала схематичний план великої історії, сталевий каркас будівлі, що його слід наповнити і завершити, уявлення про майбутню розкіш у голій порожнечі.

— Де, на вашу думку, повинен стояти будинок? — запитав Вайненд.

— Тут, — сказав Рорк.

— Я сподівався, що ви оберете це місце.

Вайненд привіз його сюди з міста на автомобілі, та дві години поспіль вони блукали безлюдними стежками його нової ділянки, крізь ліс, уздовж озера, до вершини пагорба. Тепер Вайненд чекав, а Рорк стояв і дивився на землю під своїми ногами. Вайнендові було цікаво, які віжки в руках цього чоловіка утримують цей краєвид.

Коли Рорк обернувся до нього, Вайненд запитав:

— Чи можу я зараз поговорити з вами?

— Звісно, — всміхнувся Рорк; його розвеселив шанобливий тон, якого він не вимагав.

Голос Вайненда лунав чітко і ламко, скидаючись на колір неба над ними, що мало вигляд зеленкуватого крижаного сяйва.

— Чому ви взялися за це замовлення?

— Бо я найманий архітектор.

— Ви знаєте, про що я.

— Не впевнений.

— Хіба ви не ненавидите мене всією душею?

— Ні. А я повинен?

— Хочете, щоб спершу сказав я?

— Про що?

— Про храм Стоддарда.

Рорк усміхнувся:

— Отже, вчора ви таки зібрали про мене інформацію.

— Я прочитав наші публікації. — Він зупинився, але Рорк нічого не сказав. — Усі. — Його голос став гостріший, напіввикличний-напівблагальний. — Усе, що ми про вас писали. — Спокій Рорка