Читати книгу - "Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. Станом на 01.11.2010 р."

Свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджуючи про відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить до присяги.

IV. Розповідь свідка. Відповідно до ч. 7 ст. 180 ЦПК України, допит свідка починається з пропозиції головуючого розповісти все, що йому особисто відомо по даній справі. Свідок надає інформацію у вигляді довільної розповіді.

Об’єктивність інформації, що одержується під час допиту свідка, перш за все, залежить від психологічної позиції — бажає він давати правдиві показання чи збирається приховувати правду.

V. Встановлення психологічного контакту із свідком. Вже на попередній стадії, під час вільної розповіді, особам, які беруть участь у справі потрібно намагатися встановити психологічний контакт із свідком. Для цього потрібно спостерігати за ним, дивитися у вічі, хитати головою на знак розуміння та ін. Це так званні невербальні способи.

Вербальними способами встановлення психологічного контакту є 1) звернення до закону; 2) збудження інтересу до допиту чи допитуючого; 3) звернення до логіки; 4) підвищення емоційного стану — збудження.

Особливість допиту свідка в цивільному процесі в тому, що на встановлення психологічного контакту немає часу.

VI. Перехресний допит. Перехресний допит полягає в тому, що кожна із сторін задає свідкові запитання. Питання — основний інструмент допитувача. За цільовим призначенням питання поділяються на основні, доповнюючі, уточнюючі, нагадаючі, контрольні, співставляючі, деталізуючі, спрямовуючі та ін.

Ось основні правила допиту свідка, сформульовані ще наприкінці позаминулого століття П. Сергеїчем:

1) не питати свідків про очевидні та встановлені обставини;

2) не питати про те, що не має значення;

3) не давати випадкових питань;

4) встановлювати джерело інформації свідка. Не допускати показань з чужих слів;

5) зупинитися вчасно;

6) питати так, що б свідок не міг вгадати очікуваної відповіді;

7) відокремлювати факти від суб’єктивної думки свідка про ці факти.

До цього можна додати, що питання повинні бути конкретними і торкатися однієї обставини.

Вважається, що недоцільно використовувати навідні питання. Таку думку упродовж тривалого часу обстоюють різні автори. У практиці американських адвокатів, навпаки, вимагається, що б усі питання були такими. Можлива відповідь на більшість із них — «так» або «ні». Ідея використання навідних запитань полягає в тому, що вони дають змогу особі, яке веде допит, висвітлювати інформацію, корисну для справи. Вони ефективні, коли допитувач сам знає відповідь на питання, і не звертається до свідка з питанням «чому».

Цивільне процесуальне законодавство не містить вимог до питань свідкові чи іншим учасникам. Однак у ч. 9 ст. 180 нового ЦПК зазначено, що головуючий має право за заявою осіб, які беруть участь у справі, знімати питання, поставлені свідку, якщо вони за змістом ображають честь чи гідність особи, є навідними або не стосуються предмета розгляду. Таким чином, некоректними вважаються образливі, навідні та неналежні питання. Їх можна ставити, але суд їх може зняти, якщо про це клопочуть інші особи, які беруть участі у справі.

Потрібно завчасно продумати послідовність постановки питань, що б одне слідувало з іншого і було його логічним продовженням. Визначена послідовність та предметна спрямованість питань називається програмою допиту. Допит рекомендують розпочинати з питань, які не викликають негативної реакції, далі давати нейтральні питання, потім — суттєві, які цікавлять допитувача.

Наступне запитання потрібно задавати після того, як свідок відповів на попереднє. Не потрібно задавати питання, на які можна одержати небажану відповідь.

Відповідно до ч. 8 ст. 180 нового ЦПК суд має право з’ясовувати суть відповіді свідка на питання осіб, які беруть участь у справі, а також ставити питання свідку після закінчення його допиту особами, які беруть участь у справі. Отже суд не вправі ставити питання до завершення допиту сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Несвоєчасне питання судді може зламати заплановану послідовність допиту, а деколи звести нанівець намагання сторони розкрити свідка. Тому така норма відповідає духу змагальності.

Формулювання питань повинно бути індивідуальним, враховувати особливості допитуваного, його фізичні і психологічні особливості, відношення до справи. Одна й та сама обставина у різних осіб повинна з’ясовуватися по-різному.

Р. Гарріс, книжка якого «Школа адвокатури» є без сумніву, одним із найкращих посібників молодим адвокатам, рекомендує ніколи не допитувати своїх свідків повторно та не сумніватися в їх правдивості. Не потрібно також повторювати запитання, на які отримана бажана відповідь, не пропонувати свідкам одні й ті самі запитання по суттєвим обставинам, якщо протиріччя вже встановлено.

Найбільшу складність під час допиту становить викриття завідомо неправдивих показань. Це явище вражає своїм масштабом: неправдиві показання було виявлено у 54 % вивчених справ.

Методика викриття завідомо неправдивих показань включає в себе:

1) оцінка загальної правдоподібності показань та встановлення неправдивих. Для цього потрібно встановити чи могла особа в описуваних нею умовах сприйняти те, про що дає показання; чи могла бути така кількість об’єктів чи суб’єктів; чи могли події відбуватися у такій послідовності; чи могли ті чи інші предмети мати властивості, про які повідомляє свідок.

Потрібно перевірити внутрішню відповідність окремих частин показань; перевірити відповідність показів іншим доказам; спостерігати за поведінкою та емоціями свідка.

Явища зовнішнього світу відбуваються у супроводі та у зв’язку з іншими явищами. Жодна подія не може існувати сама по собі. Розповідь свідка складається з декількох фактів. Якщо вони дійсні — вони будуть поєднуватися з багатьма іншими фактами. Якщо показання неправдиві, то при всьому мистецтві вигадки, події, повідомлені свідком, не можуть підійти до навколишніх фактів у всіх своїх дрібницях.

2) виявлення мотиву неправдивих показань. Причини неправдивих показань завжди пов’язані з мотивом. Таким