Читати книгу - "Вогнем і мечем"

Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Редзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім став нишпорити в себе за пазухою.

Велетенське тіло відьми ще здригалося, вона била ногами землю, судорога страшно спотворила її лице, на ошкірених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хрипіння.

Тим часом Редзян витяг із-за пазухи грудочку освяченої крейди, накреслив на камені хрест і промовив:

– Тепер не встане.

Після чого плигнув у сідло.

– Уперед! – скомандував Володийовський.

Вихром помчали друзі вздовж струмка, що біг посередині яру, минули рідкі дуби, що росли при дорозі, і очам їх відкрилася хата, а за нею високий млин. Мокре колесо блискало, наче багряна зірка, у променях призахідного сонця. Два величезні чорні пси, прив’язані по кутах хати, рвонулися до вершників із лютим гавкотом і виттям. Володийовський їхав першим і першим досяг мети; зіскочивши з коня і підбігши до дверей, він штовхнув їх ногою і, брязкаючи шаблею, ввірвався в сіни.

У сінях по праву руку відчинені двері вели до просторої світлиці, де на підлозі лежала величезна купа трісок, а посередині жевріло вогнище, наповнюючи світлицю димом. Двері ліворуч були зачинені.

«Напевно, вона там!» – подумав Володийовський і кинувся ліворуч.

Штовхнув, двері відчинилися, ступив на поріг і зупинився як укопаний.

У глибині світлиці, обпершись рукою об спинку ліжка, стояла Олена Курцевич, бліда, з волоссям, що розсипалося по плечах; у зляканих її очах, спрямованих на Володийовського, читалося запитання: хто ти? чого тобі треба? – вона ніколи раніше не бачила невеличкого лицаря. Він же остовпів, вражений її красою і виглядом світлиці, прибраної оксамитом і парчею. Нарешті дар мови повернувся до нього, і він проговорив поспішно:

– Не бійтеся, ласкава панно: ми друзі Скшетуського!

Князівна упала на коліна.

– Врятуйте мене! – закричала вона, заламуючи руки.

У цю хвилину на порозі з’явився, весь тремтячи, Заглоба, засапаний, багряний.

– Це ми! Ми з поміччю! – кричав він.

Почувши ці слова й побачивши знайоме обличчя, князівна похитнулася, як зрізана квітка, руки її безсило впали, очі закрилися пухнастою завісою, і вона знепритомніла.

Розділ XXIII

Ледь давши коням відпочити, друзі наші помчали назад із такою швидкістю, що, коли місяць зійшов над степом, вони були вже в околицях Студенки за Валадинкою. Попереду їхав Володийовський, уважно дивлячись туди й сюди, за ним, поруч із Оленою, Заглоба, а позаду всіх Редзян. Він вів в’ючних коней і ще двох запасних, котрих не забув прихопити з Горпининої стайні. Заглоба рота не закривав, та й було що розказати князівні, котра, сидячи в глухому яру, не відала, що діється на світі. І старий шляхтич розповідав дівчині, як вони її з першого дня шукати почали, як Скшетуський до самого Переяслава слідами Богуна дійшов, не знаючи, що той поранений, нарешті, як Редзян вивідав таємницю її притулку в отамана і привіз у Збараж.

– Боже милосердний! – вигукувала Олена, звертаючи до місяця чарівне бліде своє личко, – значить, пан Скшетуський за Дніпро мене шукати ходив?

– Говорю вам, у самому побував Переяславі. І сюди неодмінно б разом із нами з’явився, якби в нас був час за ним послати, але ми вирішили не гаючись до вас на виручку їхати. Він іще не знає, що вас врятовано, і за душу вашу молиться вдень і вночі, одначе ви його не жалійте. Нехай іще трохи помучиться – зате яку дістане нагороду!

– А я вже думала, всі мене забули, і лише про смерть прохала Бога!

– Не тільки не забули, а кожної хвилини міркували, як би вам на поміч прийти. Інший раз диву даєшся: гаразд, я голову ламав або Скшетуський, воно зрозуміло, але ж цей лицар, що попереду скаче, не менше за нас виявляв старанність, ні зусиль своїх, ні рук не шкодуючи!

– Нехай винагородить його Всевишній!

– Є, видно, у вас обох щось, чого людей до вас тягне, а Володийовському ви воістину маєте бути вдячні: я ж вам говорив, як ми з ним Богуна почикрижили.

– Пан Скшетуський мені в Розлогах іще про пана Володийовського, як ліпшого друга свого, розповідав багато…

– І правильно робив. Велика душа в цьому невеличкому тілі! Тепер, щоправда, на нього одур найшов – врода, видно, ваша приголомшила, та постривайте – освоїться і знову колишнім стане! Ох, і славно ми з ним гульнули на виборах у Варшаві.

– У нас новий король, значить?

– І про це ви, сердего, не чули в глушині своїй проклятій? Аякже! Яна Казимира ще минулої осені обрано, восьмий уже місяць править. Велика незабаром буде війна з заколотним людом; дай Боже нам у ній удачі: князь Ярема від усього відсторонений, інших замість нього повибирали, а від них, як від козла молока, користі.

– А пан Скшетуський піде на війну?

– Пан Скшетуський щирий воїн; не знаю, вже як ви його втримаєте. Ми з ним одного поля ягода! Ледве запахне порохом – ніяка сила не зупинить. Ох, і дали ми заколотникам минулого року перцю. Ночі не вистачить розповісти все, як воно було… І зараз, ясна справа, підемо, тільки вже з легкою душею: головне, ми вас, бідолашечку нашу, відшукали, а то ж і життя було не в радість.

Князівна наблизила чарівне своє личко до Заглоби.

– Не знаю, за що ви, пане, мене полюбили, але вже, повірте, я вас люблю не менше.

Заглоба навіть засопів од задоволення.

– Так ви мене любите?

– Клянуся Богом!

– Бережи вас Владика небесний! От і мені на старі літа послано розраду. Зізнатися, ваша сестра часом трапляється пустить бісики, так-так, і у Варшаві на виборах траплялося, Володийовський свідок! Але мене амури вже не хвилюють, нехай кров грає, а я – усупереч тому – вітцівськими почуттями задовольнятися буду.

Настало мовчання, тільки коні раптом один за одним голосно зафоркали, обіцяючи подорожанам удачу.

– На здоров’я! На здоров’я! – відповіли вершники дружно.

Ніч була ясна. Місяць усе вище піднімався на небо, втикане мерехтливими зірками, і все меншим, усе блідішим робився. Притомлені бахмати сповільнили крок, та й вершників долала утома. Володийовський перший зупинив коня.

– Пора і відпочити. Розвидниться незабаром, – сказав він.

– Пора! – підтримав його Заглоба. – Очі злипаються: як не подивлюся на коня – все дві голови бачу.

Редзян, одначе, вирішив, що насамперед