Читати книгу - "Будденброки"

Третього тижня кволість доходить до найвищої межі. Хворий уже не марить уголос, і ніхто не знає, чи дух його занурився в чорну порожнечу, чи, звільнившись від тілесних страждань, ширяє в далеких сферах глибокого, тихого сну. Жоден звук, жоден порух не зраджує таємниці. Тіло його лежить нечутливою колодою. Настає криза…

У деяких хворих діагноз важко визначити через особливі обставини. Припустімо, наприклад, що перші ознаки хвороби — пригніченість, кволість, відсутність апетиту, неспокійний сон, біль голови, — вже не раз бували в хворого ще тоді, як він — надія всієї родини — ходив зовсім здоровий. У такому випадку раптове загострення їх нікому не видається чимось незвичайним. А все ж добрий лікар з солідним запасом знань, ну хоча б доктор Ланггальс, красень Ланггальс з маленькими, зарослими чорними волосинками руками, швидко визначить хворобу, а поява фатальних червоних плям на грудях і на животі додасть йому певності. Він не сумніватиметься, що йому робити і які давати ліки. Він накаже покласти хворого в просторій, добре провітрюваній кімнаті, де температура не повинна перевищувати сімнадцяти градусів. Вимагатиме, щоб його тримали у винятковій чистоті і якомога частіше обертали — треба, поки можна, вберігати його від пролежнів, що часом буває дуже важко зробити. Радитиме, щоб хворому постійно витирали рота мокрою серветкою, з ліків приписуватиме суміш йоду з йодистим калієм і хініну з антипірином, а насамперед, оскільки шлунок і кишки дуже вражені хворобою, — легеньку й поживну дієту. Виснажливу гарячку він збиватиме купелями, які хворому робитимуть часто, що три години, навіть уночі; воду в ванні охолоджуватимуть поступово, починаючи з того кінця, де ноги. І після кожної купелі накаже давати хворому щось міцне і збудливе — коньяк або шампанське…

Але всі ці засоби лікар застосовує навмання, ніби пробує, чи вони взагалі можуть якось подіяти, принаймні він не певний, чи вони мають якусь користь, сенс і мету. Бо лікар не знає головного, в одному питанні — жити чи не жити хворому — він до третього тижня, поки не настане криза, такий самий темний, як і всі. Йому невідомо, чи хвороба, що зветься тифом, у цьому випадку виявиться тільки лихою пригодою, прикрим наслідком зараження, якого не важко було б уникнути і яке можна ліквідувати науковими засобами, а чи це просто форма визволення, шати смерті, що могла б так само з’явитися в іншій масці і проти якої ще не виросло ніякого зілля.

З тифом справа стоїть так: у своєму маренні, в гарячці й непритомності хворий чує виразний, підбадьорливий голос життя. Той голос, дужий, свіжий, доганяє його дух, що вже далеко зайшов незнаним, палючим шляхом, який веде в тінь, у прохолоду і в спокій. Людина прислухається до того дзвінкого, бадьорого, трохи глузливого голосу, що кличе її вернутися в світ, який вона так далеко залишила за собою і який уже забула. І якщо їй стане соромно за свою легкодухість, якщо в ній знов прокинеться відвага, енергія, радість і любов, прокинеться почуття обов’язку і приналежності до того глузливого, строкатого, брутального світу, який вона лишила, то хоч як би далеко зайшла людина незнаним, палючим шляхом, вона повернеться і буде жити. Та якщо вона здригнеться з ляку й огиди, почувши голос життя, якщо у відповідь на той веселий, вимогливий звук вона тільки похитає головою, відмахнеться, навіть не обернувшись, і поспішить далі шляхом, що веде до втечі, — тоді, певна річ, вона помре.

Розділ четвертий

— Ти не маєш слушності, Гердо! — вже всоте з докором у голосі проказувала засмучена панна Вайхброт.

Вона сиділа на канапі у вітальні своєї колишньої учениці Герди Будденброк, де, крім неї і господині, були ще пані Перманедер, її дочка Еріка, бідолашна Клотільда і три дами Будденброк із Брайтештрасе. Зелені стрічки чепчика спадали їй на вузькі плечі. Одне плече вона звела якомога вище, щоб можна було вимахувати рукою, над столом, — така маленька зробилася Зеземі на сімдесят шостому році життя.

— Ти не маєш слушності і, дозволь тобі сказати, погано робиш, Гердо! — ще раз мовила вона схвильованим, тремтячим голосом. — Я стою вже однією ногою в могилі, дні мої пораховані, а ти хочеш мене… хочеш нас покинути, розлучитися з нами назавжди… Якби ти їхала погостювати в Амстердам… але назовсім! — Вона похитала своєю старою пташиною голівкою, і її розумні карі очі посмутніли. — Правда, ти багато втратила…

— Ні, вона втратила все, — сказала пані Перманедер. — Ми не повинні бути егоїстами, Терезо. Гер да хоче їхати і поїде, нічого не вдієш. Вона приїхала сюди з Томасом двадцять один рік тому, і всі ми її любили, хоч були, мабуть, їй гидкі… Авжеж, Гердо, не відмагайся! Але Томаса більше немає і… нікого немає. А що ми для неї? Ніщо. Нам прикро, але їдь з богом, Гердо, дякую тобі, що ти не поїхала ще тоді, як помер Томас…

Вони сиділи після вечері за круглим столом. Була осінь. Малий Йоганн (Юстус-Йоганн-Каспар), виряджений на той світ з щедрими благословеннями пастора Прінгсгайма, уже з півроку лежав на кладовищі під хрестом з пісковина і родинним гербом. За вікнами шурхотів дощ у майже безлистих деревах алеї. Час від часу вітер шпурляв ним у шибки. Всі вісім жінок були одягнені в чорне.

Це були невеличкі родинні сходини, прощальні сходини: Герда Будденброк лаштувалась виїхати з міста, вернутися в Амстердам, щоб, як колись, грати дуети з своїм старим батьком. Тут її вже ніщо не тримало. Пані Перманедер нічим не могла її спинити від такого наміру. Вона змирилася з ним, хоч у душі й почувала себе дуже нещасною. Якби вдова сенатора Будденброка лишилася тут, не забрала свого майна і зберегла своє місце в суспільстві, можна було б ще якось підтримувати престиж родини…

Але хай там що, а пані Антоиія твердо вирішила високо нести голову, поки вона жива і поки на неї дивляться люди. Адже її дід колись їздив четвериком по країні…

Незважаючи на все, що їй довелось пережити, і на хворий шлунок, вона здавалася молодшою за свої п’ятдесят років. Щоправда, обличчя її трохи зблякло і вкрилося мохом, а вусики на верхній губі — гарненькій губі Тоні Будденброк — стали