Читати книгу - "Твори. Том 1"

Вільям заспокоївся й озвався знову:

— До цього ми зараз повернемось. А тепер покінчимо з найголовнішим. На мої хитрощі старий не впіймався і відповів: «Це залежить від того, про яку йдеться. Якщо про старшу, Луїзу, так ось її посаг». І перелічив усі землі навколо лікарні, ті, що лежать між купелями та готелем і між готелем та казино, — одним словом, усе те, що нам конче потрібно і має для мене величезну цінність. Що ж до молодшої, то за нею він дає другий бік гори, який пізніше теж, безперечно, коштуватиме великих грошей, але зараз він для мене нічого не вартий. Я всіма способами домагався, щоб він інакше розподілив посаг. Але це просто впертий осел. Він не змінить свого рішення, це напевне. Що ви на це скажете? Поміркуйте.

Гонтран, дуже збентежений і розгублений, відповів:

— А ви що думаєте? Ви вважаєте, що він мав на увазі мене, отак розподіляючи посаг?

— Не сумніваюсь. Пройда подумав: «Якщо молодша йому подобається, то не поспішаймо розкривати гаман». Сподівається віддати за вас дочку і зберегти кращі землі…

До того ж, можливо, він захотів віддати перевагу старшій… Він її дужче любить… хто знає… вона більше схожа на нього… хитріша… спритніша… практичніша… Мені ця дівчина видається кращою… Я б на вашому місці повернув у другий бік…

Але Гонтран приголомшено бурмотів:

— Чорт… чорт… от чорт!.. А ті землі, що він дає за Шарлоттою… вам вони не підходять?

Андермат скрикнув:

— Мені?.. Ні!.. Тисячу разів ні!.. Мені потрібна земля, що лежить між водолікарнею, готелем і казино. Це ж дуже просто. Інші ділянки можна буде продати тільки згодом, уроздріб, приватним особам, а зараз я за них нічого не дам…

Гонтран усе повторював:

— Чорт… от чорт… прикра історія!.. То що ви мені порадите?

— Я нічого вам не раджу. Вважаю, що вам слід добре подумати, перш ніж вибрати котрусь із сестер…

— Так… так… це правда… я подумаю… А поки що піду спати… Ранок покаже…

І він підвівся, але Андермат затримав його:

— Вибачте, голубе, кілька слів про інше. Я вдаю, буцімто не розумію, проте, я чудово розумію натяки, якими ви мене раз у раз шпигаєте, і мені вже набридло це.

Ви дорікаєте мені, що я єврей, тобто, вмію заробляти гроші, що я скупий, що мої торговельні спекуляції мало не шахрайство. Але ж, дорогий мій, я все життя позичаю, тобто дарую вам гроші, які здобув не без зусиль. Хай так! Проте одне звинувачення я рішуче відкидаю! Я не скупий; доказом цього є те, що я роблю вашій сестрі подарунки по двадцять тисяч франків, що я подарував вашому батькові картину Теодора Руссо, яка йому сподобалася і яка коштувала десять тисяч франків, що приїхавши сюди, я подарував вам коня, яким ви щойно їздили в Руайя.

В чому ж моя скупість? Хіба тільки в тому, що я не даю себе обкрадати. Всі ми, євреї, такі, і маємо слушність, добродію. Хочу вам сказати це раз і назавжди. Про нас кажуть, що ми скупі, бо знаємо вартість речей. Для вас піаніно — це піаніно, стілець — це стілець, штани — це штани. І для нас теж, але для нас усе це ще й вартість, ринкова, точно встановлена вартість, яку практична людина повинна вміти визначати з одного погляду — не заради ощадливості, а щоб не потурати шахрайству.

Що б ви сказали, якби у крамниці з вас за поштову марку або за коробку сірників замість трьох су заправили чотири? Ви, добродію, покликали б поліцію, із-за одного су, так, так, — із-за одного су! Так це обурило б вас! І все тільки тому, що випадково ви знаєте ціну цих двох предметів. А от я знаю ціну всьому, що продається, і те обурення, яке відчуваєте ви, коли з вас хочуть узяти чотири су за марку на три су, я відчуваю, коли з мене намагаються здерти двадцять франків за парасольку, що коштує тільки п’ятнадцять франків. Розумієте? Я протестую проти узаконеного, постійного, огидного грабунку з боку купців, прислуги і візників. Протестую проти комерційної нечесності ваших співвітчизників, які нас зневажають. Я даю на чай відповідно до послуги, а не так, як ви, коли з доброго дива, розкидаєте гроші не знати чому, — то п’ять су, а то й сто, — залежно від настрою! Розумієте?.

Гонтран підвівся і сказав посміхаючись з тонкою іронією, що так личила йому:

— Авжеж, любий, розумію, ви маєте цілковиту слушність, тим більше, що мій дід, старий маркіз де Равенель, майже нічого не залишив моєму бідолашному батькові саме через свою погану звичку ніколи не брати здачі з торговців, у яких щось купував. Вважав, що це не гідно дворянина і завжди давав круглу суму чи цілу монету.

І Гонтран вийшов, здавалося, дуже задоволений.

III

На другий день, перед обідом, коли всі вже зібралися перейти до окремої їдальні для родини Андермата і Равене-лів, раптом зайшов Гонтран і оповістив:

— Панни Оріоль.

Дівчата, ніяковіючи, ввійшли, а Гонтран, підштовхуючи їх і сміючись, пояснив:

— Прошу! Я викрав їх обох прилюдно, на вулиці. Це був просто скандал! Силоміць привів їх сюди, бо маю порозумітися з панною Луїзою; а на дорозі я ж не {>гіг цього зробити.

Він узяв їхні капелюшки, парасольки, які вони ще тримали в руках, бо саме поверталися з прогулянки, посадив їх, поцілував сестру, потиснув руку батькові, зятю та Полю і знову підійшов до Луїзи Оріоль.

— А тепер, панночко, тепер скажіть-но мені, будьте ласкаві, що ви з деякого часу маете проти нас?

Вона, схоже, злякалася, наче спіймана в сильце пташка, яку забирає мисливець.

— Та нічого, пане, анічогісінько! З чого ви це взяли?

— Та з усього, панночко, з усьогісінького! До нас ви вже не ходите, не їздите з нами в Ноєвому ковчезі (так він прозвав простору карету). Дуєтесь, коли я з вами десь зустрінусь і заговорю до вас.

— Та ні ж, пане, запевняю вас.

— Та так, панночко, ручаюся, що так. Але я не хочу, щоб так було й далі, і сьогодні збираюсь укласти з вами мир. А я, знаєте, впертий. Можете скільки завгодно дутися на мене, я покладу цьому край і доб’юся, що ви будете з нами такі ж лагідні й привітні, як ваша сестра, цей ангел доброти.

Сповістили, що