Читати книгу - "Сини змієногої богині"

якось непомітно, але незмінно хитро посміхаючись в руді прокурені вуса, тицяв мені нову-новісіньку, щойно вистругану з вербової гілки, пахучу, білувато-кремову, таку апетитну, що її й саму хотілося з’їсти. У те далеке повоєнне лихоліття минулого вже століття – 1945–1949 роки – не завжди траплялася робота ложці, і ми, діти, днями ходили надголодь, хоч ложку свою я завжди мав напохваті. А дерев’яною вона була тому, що металевих у нашій крамниці не водилося, хіба що в районі траплялися алюмінієві чи з авіаційного дюралю, але за що ж їх купувати, як селянам у колгоспі ніколи не платили за їхню працю. Обходились – не біда – своїми, саморобними, з верби виструганими. І все тому, що мій дід Макар, батьків батько, був ложкарем.

Правда, непрофесійним, принаймні на базар свої вироби ніколи не возив (та й кому їх продаси, як у кожному селі своїх ложкарів вистачало), а був радше любителем з майстрування. Хобі таке мав, по-сучасному кажучи. Любив під настрій, особливо восени, як починалися затяжні занудливі дощі й робота в полі, на городі чи й у дворі припинялася до весни, та взимку, як загатить, бувало, світ білий снігами.

Прокидає дід хідники у дворі (а снігу тоді, снігу намітало! Врівень чи не з тинами!), погодує корівку – чим далі займатися? День хоч і короткий взимку, але вечори довжелезні. Сидячи на стільчику (теж сам змайстрував) біля теплої печі, біля самих її челюстей в накинутій на плечі вичовганій душогрійці, смалив їдучу цигаряку самосаду (дим ішов у піч, тому курець завжди й сідав біля пічного отвору), що-небудь стругав собі й стругав. Лезо його широкого ножа від безперервного стругання перетворювалося на вузесеньку смужечку, а він невтомно майстрував ложки. Всі ми вже мали по кілька його ложок, тож майстер зайві роздавав сусідам.

Ложкарями в Україні здавна називають майстрів, що виготовляють ложки. А ще й спеціальний для цього деревообробний інструмент з вигнутим лезом, але дід його не мав, хоч і мріяв придбати, а все життя в цьому ділі обходився звичайним косинцем, і як він ним, прямим та негнучким, ухитрявся вибирати середину майбутньої ложки та ще так гладенько і гарно – досі не второпаю.

Улюблені його прислів’я теж були пов’язані з ложками.

– Щось воно теє-то… Ложка суха. А суха ложка рот дере, – казав бувало, хитрувато мружачись, у неділю чи свята, і баба йому наливала «стопарика» самогонки, що її тримала для розтирання (стару мучив триклятий радикуліт).

Або:

– Та він – ім’ярек – такий, що й у ложці води тебе втопить.

Чи:

– Еге, він – ім’ярек – такий, що в ложці води його не піймаєш!

Їв старий завжди неквапом, ґречно і якось аж врочисто-статечно носив страву зі спільної (тоді ми всім сімейством їли зі спільної великої миски – така була сільська традиція) до рота, підкладаючи під ложку хліб, щоб не капнуло бува. А в кінці трапези (його улюблене слівце, хоч їли всього лише пісний борщ, що аж курів) неодмінно облизував ложку і нас примушував те робити – теж такий був звичай.

Разом з ложками майстровитий мій дід іноді (під настрій) вистругував різні посудини з цурок різної товщини – черпачки там, ополоники, тарелі для хліба, якого в нас постійно не було, обходилися кукурудзяними кашами, і незмінно чашки.

Все з верби, улюбленого його дерева.

Чашки в нього виходили великі й малі, глибоченькі й мілкі, такі собі і вдатні, просто хоч на виставку народних умільців їх вези. Я теж мав чашку, що була витвором дідових рук і правила мені водночас і за миску…

Це через роки й десятиліття, коли я вже сам стану до праці й добре зароблятиму, у мене з’являться сервізи окремо для чаю, окремо для кави й різні чашки – керамічні, фарфорові, з фаянсу, але на все життя мені запам’яталася простесенька дерев’яна ложка, така ж чашка, зроблені на любительському рівні моїм дідом. Коли звідтоді буваю на ярмарках – особливо на знаменитому Сорочинському, – де народні умільці виставляють свої творіння, неодмінно купую вербові ложки (фарбовані, розцяцьковані, розвеселі, й прості, і їх у мене ціла колекція зібралася) і такі ж чашки.

З дерев’яної чашки іноді люблю пити вино – за спомин дідової душі.

Залишається додати, що дерев’яна чашка мого дитинства, проста-простісінька і невибаглива, зроблена руками мого діда Макара Семеновича Чемериса в далеких вже роках, і привела мене до скіфських чаш. Звідтоді відчуваю в них щось споріднене, якийсь – чи не містичний – зв’язок між ними, скіфськими чашами і тими чашками, що їх колись майстрував мій добрий, мій любий дідусь Макар… А майстрував він їх точнісінько такі, як тисячоліттями раніше їх виробляли на нашій землі серед степів і полів наших скіфи, сини змієногої богині…

Про це й мова.

На наших теренах дерев’яний посуд та різні чашки почали широко застосовуватись ще в Київській Русі. У скіфів чашка була – ще коли! – національною посудиною. Не фарфорова, не фаянсова, не металева, а – дерев’яна. Міцна і легка. З верби, ясеня, дуба чи клена.

У ті часи чашка була представлена двома типами: напівсферичним та витягнуто-напівсферичним з круглим або плоским дном. Дерев’яні чашки з металевим окуттям з’являються у пам’ятках Східної Європи, починаючи з давньоямного часу. У побуті кочовиків найранішні дерев’яні чашки зафіксовані VII ст. до н. е. у курганах Передкавказзя – з V ст. до н. е. вони з’являються у степу й лісостепу Північного Причорномор’я. Поширені у