Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Горити були або шкіряні, або дерев’яні (іноді й з берести), їх носили біля лівого стегна, прикріплюючи до пояса – у них клали лук дугою вниз і стріли. Парадні, багаті горити, що виготовлялися для знаті, – спереду і з боків прикрашалися спеціальним окуттям, за яким вони й цінувалися.

Попит, як відомо, породжує пропозицію. Греки на замовлення скіфської знаті розробили такий тип окуття – золотого чи срібного з барельєфами, що ідеально підходив саме до скіфських горитів. Таке окуття було вельми престижним в номадів, їхніх царів та вождів, тож греки, знаючи, що на цьому можна добре заробити, їх охоче виготовляли, а скіфи – хоч вони й дорого коштували – охоче купували та замовляли все нові й нові. Який воїн, не кажучи вже про владику, не захоче мати таку річ, убрану золотом?

В окутті горитів із «чортомлицької серії», як правило, зображувалися окремі епізоди з життя грецького героя, головного персонажу «Іліади», обожненого по смерті Ахілла. За одним з міфів, Ахілл побував на острові Білому (тепер Зміїний) у гирлі Дунаю, за іншим – на Тендрівській косі біля гирла Дніпра, тож вважався у скіфів ледь чи не своїм героєм. Тому й на окутті Мелітопольського гориту невідомим грецьким майстром-торевтом була створена ціла поема (золота!) про Ахілла, завдяки чому парадний горит став шедевром мистецтва, унікальною річчю! Скільки його встиг поносити скіфський цар і в яких краях, – невідомо, але упокоївся він біля річки Молочної, забравши з собою на той світ таку цінну і, головне, багату річ, що подібної більше ні в кого в його окрузі не було.

Зрозуміло, що перед скіфознавцями постало питання: де й коли виготовляли парадні горити «чортомлицької серії».

Врешті-решт, фахівці зійшлись на думці, що еллінського майстра – невідомо, хто він був і якого роду – запросив боспорський цар Перисад І у столицю свою Пантикапей (у ті часи це було звичайною справою) і замовив йому кілька однакових, але дорогих горитів для царських дарунків.

Скіфські вожді не раз допомагали боспорським царям у їхній боротьбі з ворогами, тож не виключено, що виручили вони зі своїми загонами лучників і Перисада І, правителя «всієї землі між крайніми кордонами таврів і кордонами Кавказької землі». Боспорський цар і віддячив скіфським рятувальникам дорогими горитами, з якими їх згодом і поховали в курганах, як скінчився їхній час перебування в цьому світі. Ось чому в чотирьох царських курганах Скіфії виявили чотири ідентичні горити. Можливо, їх більше, можливо, інші ще лежать у могилах своїх царів і чекають на археологів.

Сьогодні горит з Мелітопольського кургану, власне, з поховальної камери, що від нього залишилася в дворі мелітопольця, знаходиться в основному фонді Музею історичних коштовностей України (нарешті така річ потрапила не до Ермітажу сусідньої держави, а лишилася вдома!).

Невідомо, коли й ким був розібраний насип кургану – не виключено, що першими поселенцями тих країв двісті років тому, як вони отримали наділи і розібрали чужу усипальницю, аби вона не заважала будувати хату й облаштовувати дворище, але горит, дякуючи долі, зберігся. Проте скільки їх сьогодні, вже навічно знищених курганів Скіфії, Кіммерії часів бронзи та міді! Якось називали в засобах масової інформації таку цифру: в одному лише Царичанському районі однієї лише Дніпропетровської області розорано насипи сімдесяти курганів – вони вже назавжди зникли з лиця землі і, можливо, колись через століття на якийсь із них випадково наткнуться мешканці, отримавши на тім місці наділ, як то в Мелітополі наткнувся дядько на катакомбу царського кургану.

Чашка (те саме, що чаша) – невелика посудина (частіше – з вушком), переважно з фарфору, фаянсу, з якої п’ють чай, каву та інші напої.

Ходили келихи та чаші

З кипучим пивом та вином…

Їх важно чашники носили,

Гостей вітаючи ясних.

Вже в ранньому-ранньому моєму дитинстві у мене, сільського хлоп’яти з бідного села, завжди була своя ложка, «велика», як жартома називав її мій дід. «Валько, – гукав, бувало, – а ходи-но, дамо роботу зубам, та не забудь захопити свою велику ложку… Баба борщу наварила – смакота-а…» Вербова (у березі Хоролу верб було повсюди предосить), гарно вистругана, завжди свіжа, себто білувато-жовтувато-кремова, наче щойно народилася з вербової гілки, принесеної від річки.

Ложка моя «велика», відколи себе пам’ятаю, пахла вербою, свіжим її деревом. А коли від уживання починала темніти, сіріти (вистругане дерево без фарби чи лаку недовго тримає на повітрі та сонці свій природній колір), дід Макар