Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Зате Бірон — чоловік повнокровний, йому потрібні кровопускання, але про смерть у нього ані гадки. Перед своїми наглядачами й перед тими відвідувачами, котрих пускали до нього, він презирливо передражнював судовий процес, кривляючись і горлаючи. Глумлива зневага й певність своєї перемоги позбавляли його будь-якого стриму. Він до останку вірив, що на його боці і сила, і право. Сила — бо поки він тут шаленіє від незужитої снаги, там, на волі, змова, певне, досягла своєї мети й іспанські солдати вже простують сюди визволити його. А право — з трьох причин. По-перше, зрада завжди була священним правом сильнішого, а він вважав себе таким. По-друге, король у Ліоні все пробачив йому — звичайно, за винятком того, в чому Бірон не захотів признатися. Ну, та це вже копирсання в дрібницях; як може воно вилинути на ухвалу суддів?

По-третє, і головне, — для всіх багатих і могутніх існує непохитний закон і моральна заповідь: захищати своє багатство. Те саме багатство, що дало їм велику могутність, при першій загрозі вони повинні використовувати проти держави й нації — отакий у них закон і моральна заповідь. А на крайній випадок ця заповідь вимагає: заклич у країну ворога, щоб він урятував твоє майно. Щоправда, ворог здебільшого дбатиме не про це; але так вірять багаті. Зі своєю вірою й сумлінням у них цілковита злагода, тому вони можуть іще сказати на прощання, як зрадник Бірон: «Панове, перед вами той, кого король посилає на смерть за те, що він добрий католик». Він не пам'ятав навіть отченаша, але вірив у багатство і з цією вірою пішов на той світ — не без бравури й великого галасу. Ката він трохи не задушив, хоч і вважав, що це просто підмана. Йому, чоловікові в розквіті сили й повнокровності, король наважився прислати ката! Аякже!

Король Анрі, звичайно, знав, яку ціну доведеться заплатити за цю страту. Але перший успіх виправдав її: змова розпалася, змовники затаїли дух. Смерть самого лише Бірона розвіяла загрозу заколоту й війни, привид Ліги розтанув так само раптово, як і з'явився. Коли король повертався до столиці, його зустріли радісні юрби, і люд знову був одностайний з ним: він — батько нашого миру, нашого життя, наших надій на щастя. Слава, слава! Але все це дуже швидко лишається й забувається — тим швидше, чим скоріше знов наповняться скарбниці в королівстві й досягнуть розквіту ремесла.

У переможених пам'ять не така коротка. Вони без кінця правлять меси за душу свого мученика, що мусив зійти на ешафот. Минають роки, і за цією змовою йдуть нові й нові. Їх придушують; Роні не спить, а король уже ніколи не піддаватиме сумніву його порад, бо в нього він один. І все ж — обидва вони зняли руку на багатство, на владу багатства. Останнє слово страченого було: «Бо я був добрий католик». І цього досить, щоб приректи короля до смерті від руки вбивць — якщо він доти не був до неї приречений. Віднині він ходитиме по своєму королівству в постійному чеканні. Роки його владарювання — найплідніші для королівства, але сам владар весь час чує позад себе кроки. Не чує — відчуває. Хто озирнеться — не побачить нічого. Лишається жити сьогоднішнім днем, а той день завжди досить світлий, поки б'ється серце.

Якось, їдучи людною вулицею Ла-Феронрі, він побачив перед собою чийсь паланкін. Випередити його не можна було, довелося притримати коней. Це сталось перед будинком з відкритим склепистим підворіттям, над яким був вирізьблений знак: серце, увінчане короною й пробите стрілою. Король нахилився, хотів неодмінно зазирнути в той паланкін, але він уже замішався в натовп. І ніхто не зрозумів, чому король, хоч йому вже звільнили дорогу, замислився й не їде далі.

Він тоді звик присягатись такими словами: «Це така правда, як те, що Бірон був зрадник». Невдовзі і після страти зрадника він приїхав у арсенал до свого міністра й звернувся до нього так: «Маркізе де Сюллі», Найкращий слуга подякував, але не дуже палко — так, немов з обов'язку: він сподівався, що, стане герцогом і пером. Такі були титули зрадника, і дістались вони йому без заслуги, завдяки любові короля. А до найкращого слуги Анрі почував замість любові тільки подив і пошану, занадто беззастережну, щоб терпіти її без ніякого опору. Для того, щоб Сюллі міг виступити в усьому блиску й стати великим міністром, мусила померти Габрієль д'Естре. Помирає Бірон — і Сюллі стає маркізом. Стане він і герцогом, але для цього доведеться скласти голови ще кільком. Чи ж легко терпіти цього бездоганного чоловіка, що звільняє нас від усіх, кого ми любимо?

Величезний стіл міністра був завалений паперами. Ось він сидить над своїми рахунками, що служать процвітанню королівства. Анрі повертає голову до своїх супутників:

— Стільки сидіти! Хотіли б ви бути на його місці? Я б не витримав.

Заглянувши в один стосик списаних аркушів, Анрі змовк, бо побачив: то були нотатки про нього самого. Його Роні мав лише спомини, пов'язані з ним. Як і слід було сподіватися, в більшості записів ішлося за процвітання королівства, вони й заголовок мали: «Королівське господарство». Міністр, що насправді все писав сам, на тих сторінках нібито вів діалоги зі своїми секретарями: вони мали щоразу нагадувати йому про всі його діла, труди й заслуги, ніби він сам не знав про них. «Гординя, — сказав Анрі подумки. — Як може хтось писати таке про себе, коли життя кожного сповнене ганьби?»

Та воднораз йому на очі мимохіть набігли сльози. Він звелів усім, щоб вийшли. А зоставшись наодинці з Роні, обняв його й сказав:

— Віднині я люблю тільки вас.

Жало?ба

Коли її величність королева Британії в квітні 1603 року навіки склепила очі, не стало однієї з найвеличніших постатей проминулого сторіччя. Давня союзниця короля Франції проти всесвітньої держави, Іспанії, вона допомогла йому здобути трон і утвердитись на ньому. А його приязнь убезпечувала її острів від висадки іспанців. Обидві держави могли витривати тільки разом, обоє державців протягом двадцяти років і на день не забували одне про одного. Та коли Єлизавета померла, Анрі не вдягнув жалоби і не наказав цього своєму дворові, бо його, можливо, послухались би не без нехоті. Та й сам двір підтримав його в тому: всі, ніби змовившись, уникали згадувати ім'я небіжчиці.

Король і королева Франції жили у своєму палаці Луврі, багатому домі, який