Читати книгу - "Марина — цариця московська"

У тому, що тоді Дмитрій не просто переміг і зміг невдовзі вирушити на стольний град Московії, величезна заслуга саме козаків Заруцького. І величезна, і вирішальна — Дмитрій виграв завдяки військовому таланту та мужності Івана Заруцького — козака, отамана, полковника і гетьмана України.

Про це зокрема пише і згадуваний вже тут письменник Богдан Сущинський у своїй двотомній праці «Козацькі вожді України», в есеї «Іван Заруцький»:

«Яcна річ, може виникнути питання: чи варто було українським козакам і, зокрема, гетьману Заруцькому допомагати полякам у їх пориваннях до московського трону? Міркувати з цього приводу можна всяке, але не слід забувати, що українські козаки на той час служили під прапорами польського короля, а сама Україна входила до складу польської імперії. Кожен гетьман, який відмовлявся вести війська за наказом короля, мусив оголошувати цьому королю війну. Деякі гетьмани, як ми вже бачили, так і робили. Та тільки тоді, коли відчували, що здужають виступити проти Польщі, і український народ їх підтримає, а ззаду не нападуть татари. Хто ж не брав до уваги цих передумов, той гинув сам і вів до загибелі десятки тисяч найкращих, найвірніших синів України та призводив до страшної трагедії український народ.

А крім того, не слід забувати, що в ті часи в уяві козаків московити здебільшого поставали такими ж самими друзями-недругами, як і поляки, татари, турки чи молдавани. І так воно було не лише в уяві, а й у дійсності — все залежало від політичної ситуації, що складалася між Московією та Україною-Польщею».

Здавалось, що після таких блискучих перемог Заруцький мав би іти з Дмитрієм на Москву, але з невідомих нам причин тоді — 1605 року — Заруцький несподівано зникає. Про наступні півтора року його життя й військової діяльності майже нічого не відомо — де він був, чим займався. Бувши головною військовою силою Дмитрія Івановича, він його чомусь залишає — принаймні у Москву з ним не вступає і в Кремлі біля нового царя не займає належне місце, як його гетьман.

Іван Заруцький зникає з поля зору хроністів та літописців аж до початку Селянської війни під проводом Івана Болотникова, у військах якого він пробув до літа 1607 року, де командував великим козацьким загоном, беручи найактивнішу участь у боях з царськими військами.

А вже коли на Русі раптом з’явився «второлживый самозванец» Лжедмитрій II, Іван Заруцький від Болотникова перейшов до нього — «на царську службу». Прибув він до Лжедмитрія в Тушино, де у претендента на російський престол була головна ставка — на чолі п’ятитисячного загону козаків, кожний з яких важив за десятьох. На той час це була значна сила. Та ще таких професійних вояків, якими споконвіку були козаки. Зраділий такій підмозі, Лжедмитрій II відразу ж «пожаловал казачьего атамана в бояре и приблизил к своей особе». Правда, польські пани на чолі з гетьманом Жолкевським, певно вбачаючи в особі Заруцького свого конкурента «при царській особі», не прийняли його до свого кола. І конкурент по впливові на Дмитрія дієвий, і надто він був самолюбивим, та ще й простого — «худого» роду, а вони ж усі суціль ясновельможні пани. Тож всіляко йому шкодили і робили все, аби козацький отаман і боярин московський не став головним командиром (до цього йшлося) над російською частиною війська «второлживого самозванца». Але все ж, скріпивши зуби, мусили з козацьким отаманом і гетьманом рахуватися. Тим більше коли військо царя Василія Шуйського влітку 1609 року зробило спробу захопити Тушино. Саме козаки Івана Заруцького, виявляючи чудеса героїзму у бою на березі річки Химки, і порятували Лжедмитрія II від краху, що було над ним навис. Російське військо вони тоді розігнали, а багатьох вояків узяли в полон, і вони невдовзі перейшли на бік Тушинського вора.

Саме в Тушині, у таборі Лжедмитрія II, козацький отаман, колишній наказний гетьман, а тоді російський боярин, найавторитетніший в оточенні претендента на російський престол, і познайомився з Мариною Мнішек, відігравши у її подальшому житті таку значну роль, ставши її надійним другом і захисником, а після загибелі Лжедмитрія II і її великою любов’ю...

«...Лжедмитрій був убитий. Але Марина і після цього не збиралася поступатися своїм місцем іншій (кому — «іншій»? Хіба були тоді якісь претендентки на роль російської цариці? — В. Ч.). Як тільки на історичну арену вийшов Лжедмитрій Другий, вона тут же закрутила і з ним роман... Але і друга авантюра закінчилася так же швидко, а Тушинський вор, як прозвали другого самозванця, теж був убитий. А Марина вже увійшла в роль і ніяк не хотіла змиритися з крахом. Авантюристка фанатично вірила у свою зорю і (увага! — В. Ч.) зробила чергову ставку на нового кандидата... В цей час велелюбна Марина стала жоною одного з соратників Лжедмитрія Другого — козацького отамана Івана Заруцького... Він поклявся їй, що поверне їй московську корону. Але козака переслідували невдачі. Відомо одне — молода жінка, мати вже двох дітей (звідки це раптом взялися у Марини Мнішек аж двоє дітей? Що за фантазії безберегі, як у Марини було всього лише одне дитинча! — В. Ч.), як свідчать очевидці, і справді покохала цього хороброго (справді хороброго!) чоловіка...»

А тепер щодо так званої «любвеобильности» (велелюбності) Марини Мнішек, як стверджує автор процитованого вище пасажу, що його варто було б назвати пресловутим (одне із значень терміна: який здобув сумнівну або негативну славу, викликавши пересуди).

Не завжди — далеко не завжди! — потяг до протилежної статі, себто до чоловіків, у жінок означає так звану велелюбність. Чи пояснюється нею. Як і не в тому причина, що, мовляв, жінок до цього (в тім числі й до зради) штовхають якісь там... спеціальні гени. (Ба, ба уже й генам не дають спокою!) І що буцімто у зв’язку з цим, твердять деякі спеціалісти, любителі покрасуватися в ореолі сенсацій, число перелюбств у роду хомо сапієнса буде зростати й зростати. (Ба, ба спеціалісти, виявляється, навіть знайшли так