Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

вітрі прив’язана до величезної осики кітва, на якій у теплу пору не раз гойдається котрийсь утікач із лікарні, що стоїть за тими деревами. Там, у ліску, є й лавки, зроблені з колод, саме на них у теплу-таки пору цілуються парні втікачі з тої-таки лікарні. Інколи таких закоханих можна зустріти й тепер, їм не холодно в їхніх халатах, бо в них у голові інші думки, а серця, ніби грубки, що розігрівають тіла. Та сьогодні хочеться, щоб було порожньо, щоб сам сів на ту кітву — чи не обірвуся разом із нею у яр, зламавши міцну на позір, але насправді крихку й безпомічну осику. Адже треба мені якогось струсу, можливо для того, аби не згадувати того злезачатого дня, бо в ньому ожило щось кудлате й округле; оте кудлате й округле застигло між грудей і чавить. Здається, все це дрібниці, про які й говорити не варто, але є дрібниці, в яких заховано, як зерно у плоді, щось важливе й визначальне, отож воно, кудлате й кругле, чорно чавить. Добре було б вибратися на якусь гору, тоді кудлате й кругле можна буде вирвати з грудей, і воно тріпотітиме у зціпленій руці. Відтак можна згадати, що хлопчаком я був найкращий на вулиці метальник каміння, адже виріс у місті, де багато скель; хай-но воно, кудлате й кругле, і стане каменем, триматиму його у зціпленій жмені, ах, не шепчи безсилих заклинань! Думай, що то камінь у твоїй руці, виходь на пагорба, на найвищу гору, хай вона буде десь така, як Замкова у Львові, виходь-но туди із тріпотливим клубком у затиснутій жмені, жбурни його долі, на дахи, нерозважливий і дурний телепню, може, від того полегшає? І зійдеш донизу не огрядним, важким дядьком, а зробишся раптом тонкий як билина, як це тобі часом сниться, і пасок не знайде дірочок, коли затягнеш ним свого комариного стана, тож проб’єш його язичком пряжки, сильно надувши живота, і тобі стане, нарешті, легко, бо живіт уже не заважатиме нагнутись і зав’язати ще торік розв’язані шнурки; вони не стьобатимуть тобі литок, як чорні гадюченята, а поетично вив’яжуться бантиком. Тоді зможеш не боятись осідлати кітву в ліску на осиці, не боятимешся покласти на обличчя безжурну й безглузду всмішку — безжурна й безглузда всмішка на худорлявому обличчі виглядає поетично, а тобі, товстий телепню, котрий ходить у широчезних штанах, а під сорочкою має величезну розтягнену майку, такі речі заказано!

Йду на кухню. Відчиняю холодильника, не власного, а хазяйського, бо власного в мене, крім одягачки, нічого нема, і брови повзуть угору: порожній. Світиться тільки лампочка і стоїть привезена від матері банка варення. Ані яйця, хоча їх потрібно для сніданку два. Я починаю турбуватися. Розчиняю настінну шафку і зазираю у банку, де тримаю каву. Там ані зернини, тільки налипла до стін луска. Стає навіть весело від тієї дивовижної непередбачливості. Зрештою, чай повинен бути. Але в коробці теж тільки кілька прилиплих до стінок крупин і трохи потерухи на дні. Зате є в мене піввисохлий шматок хліба. Ставлю чайника й сідаю серед кухні так, щоб видно було вікно навпроти. Не менший за мене чолов’яга робить на балконі зарядку. Робить її щодня, та не тоншає, як не тоншаю і я без зарядки й без роботи. Але він упертий, бо голова його, хай і сива, заросла буйним жорстким волоссям. А раз так, уперто воює зі своїм тілом — має щодо того якісь сподіванки.

Я таких сподіванок не маю. Бо після зарядки дужче хочеться їсти. Здається, саме рік активної зарядки і зробив мене отаким, який я є. Тепер же я спокійний. Дивлюся прижмурцем на оте змагання з собою кучерявого й сивого, і мені навіть не хочеться поблажливо всміхатись.

Оці думки, що виклав, однак, позверховні думки. Це зрозуміло без зайвих викладок. У середині в мені кублиться оте кудлате і кругле…

Зав так і не повернувся того ранку на роботу. Дивно, але щось зламалось у нашому спільному механізмі, адже працювали поруч не рік. Жили кожен у власній шкаралупі, тобто мали не один вимір існування. В кожного це є: один зовнішній, робочий, другий внутрішній, а третій — домашній, коли людина має родину. Є ще життя у снах, нічне та денне. Є ще життя на вулиці і в транспорті — все це різні сфери, і не завжди ми в них однакові, інколи добрі, інколи лихі, а більше сірі. Не завжди ми в них розумні і не завжди дурні. Бо є життя свідоме й неусвідомлене, перше нам підвладне, а друге ні.

Продзеленчав телефон. Колежанка взяла трубку й почала односкладово кидати: «Так!» і «Ні!». Хтось по той бік говорив, говорив, певне, захлинаючись і не даючи колежанці заговорити від себе. І це в той час, коли вона великий мастак і любитель телефонних монологів, особливо, коли йдеться про вдягачку. Я думаю про чоловіка моєї колежанки: бачив його не раз. Завше виголене обличчя, сірий чуб над лобом, сірі холоднуваті очі. Саме оцією сіризною, очевидно, й поєднується ця пара. Але про їхнє спільне життя не знаю нічого: годі з’ясувати роботу важелів, котрі рухають життя подружжя, не тільки цього, а й узагалі. Це ж — щасливе. Принаймні коли судити з телефонних розмов; річ у тім, що моя колежанка в тих розмовах жодного разу не поскаржилася й не вилаяла свого чоловіка — ось що в ній найбільше дивувало!

Розмова телефоном закінчилась. Я насторожуюся, бо вже здогадуюся, хто це був.

— Що він сказав? — питаю й дивуюся з виразу її очей. Вони ледь розширені й ніби заклопотані, а може й уражені. В них — вогник, але важко сказати: тішиться вона чи смутиться.

Пауза стає задовга. В роті в мене кисло.

— Це говорив він? — питаю з притиском на останньому слові.

— А хто ж іще, — каже колежанка, пильно на мене дивлячись, ніби уздріла щось для себе незвідане, хоч я начебто спокійний.

— Хоче запропонувати вам, — вона знову зробила паузу, але очі її залишались, як у слідчого: пильні, та не зовсім розумні.

— Щоб подав