Читати книгу - "Українське письменство"

Давнього фалерну. Фалерн — одне з найкращих італійських вин. Давнє, видержане, воно було дуже міцне і трохи гіркувате на смак.

Постумії-цариці. Всі присутні на бенкеті звичайно обирали голову учти. На обов’язку такого magister convivii лежала повинність визначати пропорцію вина і води в чашах, з яких присутні черпали вино. Всупереч доброму звичаю, маґістра Постумія наказує пити чисте, не розведене водою вино. На вечірках старосвітських, провінціальних таких звичаїв часом не додержувались і особистого смаку гостей не зв’язували. Порівн.: Горацій, Сатири, II, в:

Термін «маґістра» перекладаємо словом «цариця», по аналогії з таким виразом, як «цариця балу»… У Пушкіна, в його незрівнянному перекладі цієї п’єси, читаємо:

Фригії ниви. Вірш цей написано Катуллом під час його пробування в Малій Азії. Фригія, Азія — малоазійські провінції; Нікея — головне місто одної з тих провінцій — Бітинії.

Український переклад п’єси — Т. Франко. З чужої левади. Львів, 1913.

Написав її Верґілій коло 41 р. перед Хр., в тривожні дні великої італійської революції, в часи упадку старого, республіканського Риму і тріумфу нового, цезаріанського з Октавіаном (Авґустом) на чолі.

Найбільшою опорою переможців були давні легіони Цезаря, що на своїх плечах винесли весь тягар його ґальської та цивільної війни. Тому — задовольнити ветеранів забитого диктатора, надгородити вірних спільників і друзів — стало першим завданням цезаріанського уряду. Спосіб задоволення був єдиний, підказаний традицією, — наділення землею. Але перевести таку величезну операцію земельну, та й перевести до того планово й мирно, у правительства жодної змоги не було: земельний фонд Італії був обмежений, ветеранів — багато, скуповувати ж ґрунти у землевласників за високі ціни — не ставало коштів. Довелось звернутися до методу конфіскацій — одібрати землю на території 18 найбагатших міст Італії і заснувати там колонії ветеранів. Налякана розпорядженнями урядових комісарів, тероризована сваволею жовнірства, хліборобська людність Італії доходить до правдивої розпуки: одна частина її шукає виходу в еміґрації, друга, зоставшись на місці, ув’язується в криваві сутички з новими власниками, третя — поповнює кадри бандитів та жебраків… Повсякчасні хвилювання й заколоти занепокоїли, зрештою, й правительство, і Октавіан мусив де в чому свої аграрні закони зм’якшити: разом з маєтками сенаторів він увільнив од конфіскати землі і тих дрібних господарів, що їх власність не перевищувала норми звичайного жовнірського наділу. «Ці льготи, — пише Фереро, — трохи потішили середні класи, і серед страшного заколоту ніжний та гармонійний голос поета заспівав пісню подяки, якій суджено було лунати на протязі віків. Верґілій, що сам був дрібним землевласником, наважився трактувати в буколічній поезії те, що ми назвали б нині злобою дня. Він висловив в першій еклозі свою подяку і подяку дрібних землевласників італійських молодому владарю, якого ще й сам гаразд не знав, примішуючи до неї дещо з тієї побожності, яка після апофеозу Цезаря мала тенденцію поширюватися з мертвого фундатора на живих ватажків народної партії…»

В еклозі проходить перед нами поетичний пейзаж рідної поетові Ломбардії і — на тлі його — розмова двох пастухів, Титира (самого поета) і Мелібея. Мелібей, вигнаний ветераном із свого власного маєтку, дивується товаришеві, що зумів серед такої страшної хуртовини оборонити свій хутір та худобу, а той, одповідаючи, починає прославляти молодого Цезаря (Октавіана), як бога, що подарував йому спокій, вернувши худобу і ґрунт. Він обіцяє приносити на олтар його найкращих ягнят, клянеться повік йому вірно служити. «Надто вчасний апофеоз на другий день після кривавих проскрипцій!» — заважає з цього приводу Ґ. Буасьє, а другий авторитетний дослідник римської старовини докидає: «От коли в літературі римській повіяло новим духом, от де початки римської поезії імператорської доби і остання