Читати книгу - "Обережно: міфи!"

А чи можливо, взагалі, створити такий собі «лакмусовий папірець», який давав би змогу безпомильно виявляти суспільно небезпечне збочення свідомості? У західних країнах таку роль відіграють різноманітні тести. На жаль, такої всеохопної та широко розповсюдженої системи тестів у нас — і з цілком зрозумілих причин — поки що немає. Однак деякі цікаві пропозиції у цьому напрямі вже з’являються. Зокрема, головний редактор популярного московського журналу «Огонек» Л. Гущин, усвідомлюючи низький ступінь підготовленості широкого російського загалу в цих питаннях, спочатку, як мовиться, вводить читача в цю проблему, використовуючи для цього найпростіший і водночас максимально ефективний метод аналогій. Тож спочатку пан Гущин (1995) наводить випадок, що стався із його попередником у редакторському кріслі В. Коротичем на єдиній зустрічі останнього з видатним борцем за громадянські права негрів у США Мартіном Лютером Кінгом. Під час зустрічі Коротич, підійшовши до Кінга, «почав розповідати, як йому подобаються ідеї расової рівності Кінга. Той довго слухав, а потім, жестом руки перервавши Коротича, несподівано запитав: “Ваша дочка виходить заміж за негра. Ваша реакція?” І зачекавши кілька секунд, поки Віталій Олексійович розмірковував, якою ж буде його реакція, повернувся й різко пішов геть. Такий от у нього був жорстокий тест на расизм. Вочевидь, мало–хто витримував перевірку...»

А далі Л. Гущин переходить до конкретних пропозицій: наголошує, що, «регулярно читаючи російську пресу, слухаючи радіо і переглядаючи телепередачі, дуже хочеться інколи запровадити якийсь... тест на шовінізм», і пропонує «запитувати, приміром, у розпал просторікувань щодо інтернаціоналізму, одвічно нам притаманного: “Київське телебачення переклало “Санта–Барбару” на українську мову. Ваша реакція?” І почувши розгублений сміх, обертатися і йти геть».

Переконаний, що й серед новітніх російських демократів мало хто витримав би навіть такий м’який тест. Не витримав його й сучасний російський «месія» О. Солженіцин, який, видаючи себе за «ледве не наполовину українця», заперечує навіть саме право України на незалежність. У своєму репортажі з Риму О. Пахльовська («Радіо «Свобода», 31.10.1994) навела оцінки італійських журналістів та політологів щодо відомого виступу О. Солженіцина в Державній думі Росії. Його імперсько–шовіністичну позицію вони прямо назвали «антиісторичною і агресивною», не вбачаючи «особливої різниці між Солженіциним і Жириновским». Схоже, що «загадковість» образу новоявленого російського «пророка» поступово розвіюється навіть в очах західних демократів, а натомість усе виразніше проступають огидні риси пересічного російського шовініста–імперіаліста...

«Я поважаю Солженіцина, — пише доктор філософії з Москви О. Ціпко (Если нация... — 1992), — але у нього, як у росіянина, не видно почуття відповідальності за долі народів, яким Росія перебила історичний хребет, насильницька примусила до життя та розвитку в рамках чужинецької культури. Як так можна! Спочатку насильно прив'язати до себе, а потім, виснаживши їхні життєві й культурні сили, відштовхнути від себе, полишити їх самих рятуватися в круговерті світової геополітики». Та якби ж то хоч так, а то ще й робить усе, аби втопити колишніх «братів» у тій круговерті (Лукінюк, 2000. — с. 118, 307–308), якщо не погодяться й далі визнавати верховенство Москви.

Намагання Москви будь–що — хай і «з чорного ходу», як зазначав згаданий М. Стуруа, — відтворити імперію не лише не минають, а, навпаки, посилюються. За таких обставин, на мою думку, варто б і Україні скоригувати свою «лінію», бо, як наголошував, здається, той же Досгоєвський, коли змінюються обставини, не міняти своїх переконань — просто злочинно. Численні «зазывалы» до відновлення колишнього СРСР, зокрема чільник першого дітища цих намагань — свіжоспеченого ССР — О. Лукашенко, закликають колишні «братні республіки» форсувати інтеграційні процеси, щоб об’єднаними зусиллями успішніше вирішувати наболілі проблеми.

Звичайно, спільно — легше, однак лише за умови, що процес об’єднання зусиль для розв’язання конкретних економічних проблем не підмінюватиметься відновленням перерваного процесу «злиття» у пам’ятному ще загальносоюзному бараці, роль капо у якому звично перебере на себе Росія. Тож коли вона так чи інакше «розв’яже» собі руки з чеченською проблемою, навряд чи Україні вдасться надовго зберегти проголошену цноту позаблоковості (та й негусті інвестиції в українську економіку, можливо, не в останню чергу спричинені зримою ненадійністю становища України, зумовленого практичною її незахищеністю — особливо після добровільного ядерного роззброєння, на тлі посилення агресивних зазіхань над усяку міру озброєної сусідки).

А тому, як мені здається, краще б невідкладно почати реалізацію конкретних заходів, спрямованих на майбутній вступ України до Північноатлантичного альянсу, що є чи не єдиною реальною можливістю убезпечити себе від втягування в іншу орбіту, до іншого військового альянсу (а якими б мали бути дії України, якби — не приведи Господи, — наша амбітна сусідка нараз довела свої стосунки з кимось із численних її сусідів чи навіть «суб'єктів федерації», як у Чечні, до стану збройного конфлікту, а ті — на війні, як на війні — наважилися б завдати удару по місцях базування російського Чорноморського флоту, себто по українській території, — важко навіть собі уявити!). Та якщо перебування в НАТО ще нікому з його членів не зашкодило, а багатьом, навпаки, ще й реально допомогло модернізувати свої збройні сили відповідно до сучасних вимог, то належність до Варшавського (фактично — Московського) пакту декому так вилізла боком (досить пригадати «виховні» військові заходи Москви супроти Угорщини чи колишньої Чехословаччини), що вони, як тільки ослабли «братні» обійми Москви, прожогом кинулися шукати захисту під північноатлантичною «парасолькою».

На ще одній особливості ставлення російської інтелігенції до українства наголошує Г. Федотов (1988. — т. IV. — с. 208): «Російська інтелігенція в минулому і тепер несе один гріх перед українським відродженням: вона його не помічала... Наше невігластво у всьому, що стосується минулого України, і тепер вражаюче. Звідси неминучі необережність і навіть брутальність у трактуванні нами українських питань, — надзвичайно небезпечні для майбутнього». Ось як потрактовує причини цього явища сучасний дослідник І. Лосєв (1999): «...протягом століть російська свідомість живилася у своїх уявленнях про Україну не реальними фактами, а своїми фантазіями на українську