Читати книгу - "Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд"

Маретта не очікувала, що він прийде до неї ось так. Гадала, що він утече від неї в ніч, рятуючись, мов від чуми. Звичним жестом вона піднесла руки, торкаючись навпомацки свого блідого горла, й самими вустами промовила слово, якого не здатна була вимовити вголос.

На свій подив, Кент усміхався, все стоячи на колінах. Він звівся на ноги, дивлячись на неї тим самим дивним, заспокійливим поглядом, у якому крилася безмежна сила. Цей погляд сповнював її кров хвилюванням. Спалах рум’янцю потроху зганяв смертельну блідість із її обличчя. Її вуста розтулилися, і вона дихала швидко, трохи збуджено.

— Я гадала… ви підете! — сказала вона.

— Лише з вами, — відповів він. — Я прийшов забрати вас із собою.

Кент вийняв годинника. Була рівно друга ночі. Він тримав його низько, аби дівчина теж могла бачити циферблат.

— Якщо буря триватиме, ми маємо три години до світанку, — сказав він. — Як скоро ви будете готові, Маретто?

Він усіма зусиллями намагався говорити тихим спокійним голосом. Це була напружена боротьба з самим собою. І Маретта була не сліпа, щоб цього не помітити. Вона встала з ліжка, все ще тримаючись обома руками за горло.

— Ви вірите… що я вбила Кедсті, — мовила вона через силу. — І прийшли допомогти мені… Відплатити за те, що я намагалася для вас зробити? Це так… Джимсе?

— Відплатити вам? — скрикнув він. — Я не зміг би розрахуватися з вами й за мільйон років! У той день, коли я вперше зустрів вас у лікарні, ви повернули мені життя. Ви прийшли до мене, коли вже остання іскра надії згасла. Я завжди віритиму, що помер би тієї ночі, якби не ви. Ви врятували мене.

Я кохав вас з тієї миті, як побачив, і вірю, що тільки кохання підтримало в мені життя. А потім ви прийшли до мене знову, туди, крізь бурю. Відплатити вам! Я не можу. І ніколи не матиму такої можливості. Адже те, що я начебто вбив людину, не мало для вас жодного значення. Ви прийшли все одно. І коли прийшли, готові були вбити — заради мене. Я не намагаюся пояснити собі ЧОМУ! Але ви це зробили. Ви були готові вбити. А сьогодні… я готовий вбити — заради вас! Я не маю часу думати про Кедсті. Я думаю про вас. Якщо ви вбили його, я просто кажу собі, що ви мали на те досить вагому підставу. Але я не вірю, що Кедсті вбили ви. Ви не могли зробити цього — тільки не цими руками!

Раптом він потягнувся й ухопив їх, зімкнувши пальці на зап’ястках так, що її кисті опинилися поверх його — маленькі, з точеними пальцями й м’якими долонями, гарні кисті.

— Вони не могли! — гаряче скрикнув він. — Богом клянуся, не могли!

При цих словах її очі й щоки спалахнули.

— Ви вірите в це, Джимсе?

— Так, так само, як ви вірите, що я не вбивав Джона Барклі. Але весь світ налаштований проти нас. Тепер уже — проти нас обох. І ми вдвох маємо відшукати шлях до вашої прихованої долини. Розумієте, Маретто? І я… гадаю, я радий цьому.

Він обернувся до дверей.

— Ви будете готові за десять хвилин? — спитав він.

Вона кивнула.

— Так, за десять хвилин.

Він вибіг у коридор і спустився по сходах, аби замкнути вхідні двері. Потім повернувся до своєї схованки під дахом. Він відчував, як у його крові розгоряється дивний божевільний шал, адже перед лицем сьогоднішньої трагедії саме лише божевілля здатне було надихнути його, розливаючи екстатичне збудження по венах. Смерть Кедсті відсунулася на задній план, її заступило дещо важливіше — те, що з цієї години він мав битися за Маретту, що відтепер вона належить йому і має піти з ним. Він кохав її. Ким би вона не була і що б не скоїла, він кохав її. Дуже скоро вона розповість, що трапилося в кімнаті внизу, і все стане на свої місця.

Але крихітна часточка його розуму вперто поставала проти нього. Наче папуга, вона твердила Кентові, що саме пасмо волосся Маретти було обвите навколо горла Кедсті і саме цим пасмом його придушили. Але Маретта пояснить і це, він був упевнений. Враховуючи решту фактів, думати так було нерозумно й нелогічно. Він знав це. Та наче п’янкий трунок було його кохання до цієї дівчини, яка увійшла до його життя в такий дивний і драматичний спосіб. І віра його була безмежна. Вона не вбивала Кедсті. Інша частина його розуму повторювала це знову й знову, навіть коли він нагадував собі, що лише кілька годин тому дівчина не моргнувши оком обіцяла вбити інспектора поліції — якщо трапляться певні речі.

Руки Кента працювали так само швидко, як і його думки. Він зашнурував свої армійські чоботи. Всю їжу та посуд на столі склав у компактний пакунок і помістив у наплічник, який разом із рушницею виніс у коридор. Затим повернувся в кімнату Маретти. Двері були зачинені. На його стук голос дівчини відповів, що вона ще не готова.

Кент чекав. Він чув, як вона спритно рухається кімнатою. Деякий час панувала тиша. Минуло ще п’ять хвилин… десять… п’ятнадцять. Він знову постукав у двері. Цього разу вона відчинила.

Він застиг, не зводячи очей із Маретти, вражений її новим виглядом. Дівчина відступила від дверей, впускаючи його, і стояла посеред освітленої кімнати в усій красі. Її гарне струнке тіло було одягнуте в костюм з блакитного рубчастого вельвету; дещо хлоп’ячий жакет тісно облягав фігуру; спідниця спускалася лише трохи нижче колін. На ногах були високі чоботи з оленячої шкіри. На талії висіла кобура з маленьким чорним пістолетом. Волосся було зачесане нагору і забране під тісний капелюшок. Вона була винятково гарненька, і Кент не вбачав у її витонченій красі жодної вади. Костюм, капелюшок, коротка спідниця й високі шнуровані чоботи були наче створені для диких просторів. Ця дівчина не була новачком серед диких просторів. Вона була справжньою маленькою старателькою — з голови до ніг! Обличчя Кента освітилося радістю. Але не одна лише зміна вбрання здивувала його. У ній сталася й інша зміна. Її щоки палали. Її очі, дивлячись на нього, випромінювали дивне й чарівне сяйво. Губи були яскраво-червоні, як і вперше, коли він побачив її в лікарні Кардіґена. Її блідість, її страх, її переляк зникли, а на їхнє місце прийшли стримуваний захват людини, що от-от мала поринути в невідому пригоду.

На підлозі лежав