Читати книгу - "Танок з драконами"

Князівна Аріана повернулася саме вчасно до набитих сиром перців. «Маленька князівна» — так думав про неї Гота, хоча Аріана давно вже була дорослою жінкою, і яскраво-червоні шовкові шати, що вона носила, не лишали в цьому жодного сумніву. Але останнім часом вона перемінилася і в дечому іншому. Її змова на коронування Мирцели зазнала поразки з-за зради, саму її посадовили до Спис-Башти, прирікши на мовчання та усамітнення. Все це приборкало її, додало виваженості. Готі здалося, що мало бути і щось інше — якась таємниця, що нею батько поділився з дочкою, коли звільняв з ув’язнення. Але що саме, яка таємниця… про те сотник варти навіть не здогадувався.

Великий князь посадовив доньку між собою та білим лицарем, на місце найвищої пошани. Аріана посміхнулася, ковзаючи знову до крісла, і щось промуркотіла на вухо панові Балону. Лицар нічого не відповів. Гота помітив, що їсть він небагато: ложку юшки, шматочок перцю, ніжку каплуна, трохи риби. Від пирога з міногами він зовсім відмовився, а тушкованих змій скуштував лише крихітну ложечку. Та навіть від неї чолом його поплив піт. Гота співчував лицареві — коли він сам уперше з’явився в Дорні, тутешні вогняні страви зав’язували йому язик вузлом і наскрізь пропалювали кишки. Але відтоді минуло багато років, волосся його збіліло, а шлунок і горлянка давно звикли до всього, що їли уроджені дорнійці.

Коли подали цукрові черепи, пан Балон стиснув вуста і кинув на великого князя довгий погляд — мовби питав, чи не кепкують з нього. Доран Мартел нічого не помітив, але помітила його донька.

— Це так наш кухар пожартував, пане Балоне, — мовила Аріана. — Для нас, дорнійців, навіть смерть не є священною і недоторканою. Ви ж не образитеся на нас? Благаю, не ображайтеся!

І легенько пробігла пальцями уздовж тилу долоні білого лицаря.

— Сподіваюся, ваше перебування у Дорні було легке та втішне.

— Хай де я зупинявся, ласкава панно, усюди стрічав найпалкішу гостинність.

Аріана торкнулася пряжки, що скріплювала його корзно — пряжки з лебедями у бійці.

— Завжди полюбляла лебедів. Немає птаха прекраснішого по цей бік від Літніх островів.

— Ваші павичі могли б не погодитися, — відповів пан Балон.

— Могли б, — кивнула Аріана, — але павичі — зарозумілі, марнославні істоти, тільки й знають, що день тинятися двором у своїх барвистих шатах. Ні, краще дайте мені лебедя у білому небесному спокої або в чорній величній красі.

Пан Балон мовчки кивнув і сьорбнув вина. «Цього не спокусити так само легко, як його присяжного братчика, — подумав Гота. — Пан Арис був ще хлопчина, хай які його роки. А цей — чоловік, воїн. І пильний — зненацька не застукаєш.» Сотник зрозумів з першого погляду, що білому лицареві тут неспокійно. «Чужа земля, чужі звичаї… і не всі йому до смаку.»

Гота добре його розумів. Дорн видався і йому чудернацьким краєм, коли він уперше приїхав сюди з майбутньою княгинею — вже багато років тому. Бородаті жерці навчили його посполитої мови Вестеросу, перш ніж відіслати з новою службою, але дорнійці однак торохтіли так швидко, що він геть нічого не розумів. Дорнійські жінки здалися йому занадто розпусними, дорнійське вино — занадто кислим, а дорнійські страви — пересиченими незвично гострими прянощами. Ще й дорнійське сонце день у день безжально палило з блакитного неба — не те що бліде, нежарке сонце Норвосу.

Сотник знав, що подорож пана Балона була швидша, ніж його, проте не позбавлена своїх негараздів. Трійко лицарів, вісім зброєносців, двадцятеро стражників, а до них чимало всякої челяді при конях та обозі супроводжували його від Король-Берега. Щойно вони перетнули гори і опинилися у Дорні, їхнє просування сповільнилося чередою бенкетів, ловів та святкувань у кожному замку, який траплявся назустріч. Коли ж загін нарешті досяг Сонцеспису, привітати їх не з’явилася ані принцеса Мирцела, ані пан Арис Дубосерд. «Білий лицар знає: щось тут нечисто, — міркував Арео Гота, — але його турбує не лише це.» Можливо, занепокоєння панові Балону додала присутність Піщаних Змійок. А коли так, повернення Обари до палати мало линути йому оцту на рану. Старша Змійка пробралася до свого місця без жодного слова і всілася похмура та насуплена, ні на кого не дивлячись.

Майже опівночі великий князь Доран обернувся до білого лицаря і мовив:

— Пане Балоне, я прочитав листа, привезеного вами від нашої ласкавої королеви. Чи можу я вважати, що ви знайомі з його змістом?

Гота побачив, як напружився лицар.

— Знайомий, пане князю. Її милість повідомила, що мені, можливо, доведеться супроводжувати її доньку назад до Король-Берега. Король Томен сумує за сестрою і хотів би запросити принцесу Мирцелу до двору на недовгу гостину.

Князівна Аріана зробила сумне личко.

— Ой, але ж ми, пане, всі так прихилилися душею до Мирцели. Вони з моїм братом Тристаном вже геть нерозлучні.

— Княжича Тристана також радо вітатимуть у Король-Березі, — мовив Балон Лебедин. — Певен, король Томен захоче познайомитися з ним. Його милості дуже бракує добрих приятелів, близьких до нього за віком.

— Дружні стосунки, зав’язані у дитинстві, можуть тривати ціле життя, — зауважив великий князь Доран. — Коли Тристан з Мирцелою поберуться, вони з Томеном стануть братами. Королева Серсея має рацію. Хлопчики мають зустрітися і стати друзями. Звісно, Дорн сумуватиме за своїм княжичем, але Тристанові давно вже час побачити трохи світу за мурами Сонцеспису.

— Певен, Король-Берег привітає великого княжича щиро та гаряче.

«Чому він пітніє? — спитав себе сотник варти, пильно спостерігаючи. — У палаті прохолодно, а тушкованих змій він не торкався.»

— Щодо іншої справи, про яку згадує королева Серсея, — вів далі князь Доран, — справді, місце Дорну в малій королівській раді спорожніло зі смертю мого брата. Час його знову заповнити. Мені лестить, що її милість вважає мої поради корисними для себе. Та я маю сумнів, що мені стане сил для такої далекої подорожі. Можливо, морем?

— Кораблем? — Пана Балона, здавалося, застукали зненацька. — Але… чи це безпечно, великий князю? Восени буяють найгірші шторми, так я чув від мореплавців, ще й… пірати на Порогах, вони…

— Авжеж. Пірати. Ваша правда, пане. Безпечніше повернутися тим самим шляхом, яким ви до нас приїхали, — привітно посміхнувся великий князь Доран. — Побалакаймо про це назавтра. Коли досягнемо Водограйних Садів, то розкажемо Мирцелі.