Читати книгу - "Танок з драконами"

— Прагну якнайскоріше побачити ясну панну принцесу, — мовив пан Балон. — І відвідати ваші Водограйні Сади. Кажуть, вони на диво прегарні.

— Прегарні, мирні, спокійні, — відповів великий князь. — Прохолодний вітерець, іскристі бризки, дитячий сміх. Водограйні Сади — моє улюблене місце в цьому світі, добрий лицарю. Один з моїх предків наказав спорудити їх на втіху своїй нареченій з дому Таргарієн, щоб уберегти її від пилюки та спеки Сонцеспису. Даянерис звали ту наречену, і була вона сестрою короля Даерона Ласкавого. Саме той шлюб привів Дорн у Семицарство, зробив нас його частиною. Вся держава знала, що дівчина кохала Даеронового брата-байстрюка Даемона Чорножара, і він кохав її теж, але королю вистачило мудрості поставити добро багатьох тисяч підданих вище за бажання двох закоханих, хай якими дорогими вони йому були. Саме Даянерис заповнила ці сади дитячим сміхом. Спочатку там гралися її власні діти, а згодом — сини та доньки панства і лицарства, що виховувалися разом з хлопчиками та дівчатками великокняжого роду. Одного літнього дня, коли сонце нещадно палило з неба, Даянерис зглянулася на дітей кухарів, челядників, машталірів і запросила їх теж купатися у ставках та водограях. Так започаткувався звичай, що живе донині.

Великий князь ухопився за колеса свого крісла і від’їхав назад від столу.

— Але прошу дарувати мені, добрий лицарю. Розмови стомили мене, а вирушати назавтра мусимо з першим промінням сонця. Обаро, чи не матимеш ласку проводити мене до ліжка? Німеріє, Тієно, ви теж приходьте — сказати старому дядечкові на добраніч.

Отак і випало Обарі Піщанець котити великокняже крісло з бенкетної палати Сонцеспису довгою галереєю до Доранової світлиці. Слідом тупав Арео Гота з її сестрами, а з ними — князівна Аріана та Еларія Піщанець. Ззаду поспіхом перебирав ніжками у капцях маестер Калеот, колисаючи в обіймах голову Гори, наче малу дитину.

— Ви ж не хочете насправді відіслати Тристана та Мирцелу до Король-Берега? — недовірливо питала Обара, штовхаючи крісло. Кроки її були довгі, сердиті, похапливі, занадто швидкі; великі дерев’яні колеса крісла гучно торохтіли на грубо обтесаних каменях підлоги. — Вчиніть так, і ми більше не побачимо дівчинки, а ваш син решту життя проживе заручником Залізного Престолу.

— Чи не вважаєш ти, Обаро, мене за недоумка? — зітхнув великий князь. — Ти багато чого не знаєш, але краще не обговорювати зайвого тут, де кожен може почути. Замовкни ненадовго — і скоро знатимеш від мене більше.

Доран Мартел болісно зіщулився.

— Ой, повільніше, небого, якщо ти мене любиш. Отой останній стрибок мені в коліно наче ножем штрикнув.

Обара вдвічі сповільнила крок.

— То що ж ви робитимете?

З відповіддю встрягла її сестра Тієна.

— Те саме, що пан дядько роблять завжди, — промуркотіла вона. — Чекатимуть, зволікатимуть, ухилятимуться від відповіді. Ніхто в світі не вміє цього краще за нашого звитяжного дядечка.

— Ти дарма ображаєш пана батька! — заперечила князівна Аріана.

— Замовкніть усі нарешті! — наказав великий князь.

Коли двері світлиці надійно зачинилися, князь Доран розвернув крісло до жіноцтва, що прийшло разом з ним. Навіть таке зусилля лишило його геть засапаним; до того ж мирійська ковдра, що вкривала йому ноги, застрягла між двох шпиць колеса, і князь мусив ухопитися за неї, щоб ковдру не зірвало. Під накривкою ноги його були бліді, м’які, безсилі, моторошні на вигляд. Обидва коліна почервоніли й набрякли, пальці на ногах стали майже пурпурові, удвічі більші за звичайні. Арео Гота бачив їх безліч разів, і все ж здригнувся, побачивши знову.

Наперед виступила князівна Аріана.

— Дозвольте вам допомогти, батьку.

Великий князь висмикнув ковдру з колеса.

— Дякую, ковдру я ще в змозі упорати. Хай навіть лише її.

Ноги Дорана Мартела були нерухомі вже три роки, хоча в руках і плечах ще лишилася якась сила.

— Чи не принести моєму князеві кухлик макового молочка? — запитав маестер Калеот.

— З цим болем мені знадобиться добряче цебро. Дякую, не треба. Мені потрібен ясний розум. На цю ніч будьте вільні.

— Ваша воля, мій князю, — вклонився маестер Калеот, усе ще стискаючи в м’яких рожевих рученятах череп пана Грегора.

— Я заберу оце. — Обара Піщанець вихопила череп з його рук і простягнула поперед себе, роздивляючись. — Як виглядав Гора-на-Коні? Відки ми знаємо, що це він? Вони могли б занурити голову в смолу. Навіщо чистити її до кісток?

— Смола зіпсувала б скриньку, — припустила панна Нім. Тим часом маестер Калеот поспішив геть. — Ніхто не бачив, як Гора помирав, ніхто не бачив, як йому відрізали голову. Зізнаюся, це мене трохи непокоїть. Але з іншого боку, чого б домоглася сука-королева, якби отак нас надурила? Якщо Грегор Клеган живий, рано чи пізно правда з’ясується. Лобуряка мав вісім стоп зросту, другого такого немає на всьому Вестеросі. Якщо він десь вигулькне, Серсея постане брехухою перед цілим Семицарством. Чи не маячня — піддавати себе такій небезпеці? І за віщо? Чого вона цим досягне?

— Череп таки чималий, годі казати, — мовив великий князь. — І ми знаємо, що Оберин тяжко поранив Грегора. Відтоді ми чули багато звісток, що Клеган помер повільно і у страшних муках.

— Саме так, як хотів наш батечко, — посміхнулася Тієна. — Сестрички, кажу вам, я знаю отруту, яку використав батько. Якщо його спис хоча б подряпав Горі шкіру, то Клеган напевне мертвий, попри зріст і силу. Сумнівайтеся у своїй сестрі, якщо ваша ласка, та ніколи не сумнівайтеся у нашому батькові.

Обара сердито скинулася на її слова.

— Ніколи не сумнівалася і не буду! — Вона насмішкувато поцілувала череп. — Непоганий початок, як на мене.

— Початок?! — недовірливо перепитала Еларія Піщанець. — Крийте боги! Я сподівалася, це вже кінець. Тайвин Ланістер мертвий. Так само Роберт Баратеон, Аморі Лорх, а тепер і Грегор Клеган. Усі, хто доклав рук до вбивства Елії з дітьми. Ба навіть Джофрі, який ще не народився, коли Елія загинула. Я бачила смерть малого на власні очі. Дивилася, як він роздирав собі горло, намагаючись вдихнути. Кого ще лишилося вбити? Невже Мирцела та Томен теж мають померти, щоб тіні Раеніс та Аегона нарешті знайшли спокій? Коли ж це скінчиться?

— Скінчиться, коли проллється достатньо крові, — відповіла панна Нім. — Скінчиться тоді, коли Кастерлі-на-Скелі розколеться навпіл, і промені ясного сонця