Читати книгу - "Сини змієногої богині"

Життя і смерті спивши щедрий келих,

Усі літа спаливши на вогні,

Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,

І стугонять століття по мені.

Колись цю річку звали Борисфеном,

А Скіфією – всі оці краї.

Як пахли по степах тоді нестерпно

Кочівками осінні кураї!..

Гай-гай!.. Все так. Колись я був тут юним.

Ходив на бій. Поїв коня з ріки…

Мов сон, пройшли сармати, готи, гуни,

Авари, печеніги, кипчаки.

Чиї тепер там кроки землю будять?

Яка зійшла над обрієм доба?

– Далі робота йшла максимально повільними темпами, розчистка під ніж. Та й до всього… Працювати і нічого не зруйнувати – неможливо. Кожна археологічна розкопка неминуче призводить до загибелі пам’ятки, її руйнації. Відновити її тоді – годі й сподіватися. Тому при розкопках поховання, та ще такого класу, як Чортомлик чи Товста Могила, до роботи підходиш з подвійною відповідальністю, адже ти відповідаєш і перед своїм сумлінням, перед своєю професією, якою тільки й живеш у світі, і взагалі перед скіфами, які тут колись жили, воювали, сіяли хліб, пасли худобу, любилися, раділи, співали пісень, ростили дітей для поповнення свого народу і молодих лошат для зміцнення майбутньої кінноти своєї ураганної, ті скіфи, які берегли оці краї, зберегли їх і тобі передали, то вони вже тобі рідні – і скіфи, і ці краї…

Так говорив мені Євген Черненко в Києві, в році 1996-му, в місяці червні, – як і Борис Мозолевський, закоханий у Скіфію, скіфолог, професор, доктор історичних наук і поет, той Женя, з яким Борис знайшов колись знамениту золоту пектораль, і вони першими – по черзі – тримали її в руках. Тільки одного вже немає в цьому світі, а другий мені розповідає – і про Скіфію свою, і про друга свого, поета. Я слухаю і пишу це оповідання, де й справді нічого не вигадано.

– До речі, не забудьте, – уточнює Євген Черненко, – через два тижні від цього дня, коли ми з вами бесідуємо, українська археологія відзначатиме знаменну дату: 25-річчя від дня знайдення золотої скіфської пекторалі в Товстій Могилі. Це сталося 21 червня 1971 року о тринадцятій годині тридцять хвилин. Експедицією керував Борис Мозолевський, відомий український поет і археолог, людина великої щирої вдачі, якій дуже щастило в житті – так дехто вважає. Цього року йому виповнилося б шістдесят. А втім, можна сказати й так: щастя Бориса Мозолевського – у його нещасті…

Він і справді почав з «невезіння», завдяки якому Україна й отримала археолога Мозолевського, а не, приміром, майора чи полковника морської авіації. Адже після закінчення середньої школи син колгоспника з Миколаївщини пішов до військового училища морської авіації в Єйську (там, між іншим, навчалися й майбутні космонавти Шонін, Добровольський, Волков, і вони тоді були однокашниками Бориса Мозолевського, мешкали в одній казармі). Після несподіваної ліквідації Єйського училища (то була смуга скорочення армії за часів Хрущова) майбутні космонавти подалися до інших військових закладів, а Борис, махнувши рукою на армію, повернувся до Києва і влаштувався кочегаром. Мабуть, тому, що тоді тільки кочегарам та ще двірникам давали службові квартири. Двірник – це не дуже романтично для молодої людини, яка пише вірші, а кочегар – це вже інше. Це – вогонь, з Прометеєм асоціюється. Одне слово, романтика і поезія. Та й робота чиста й необтяжлива, бо не треба кидати вугілля в топку, є форсунка, газ і – вільний час. Отож Борис запоєм читав книги, писав вірші, мріяв і самовдосконалювався. Добре підготувавшись, він вступив до Київського університету на історичний факультет, вчився, писав вірші, крутив форсунки у рятівній – зарплата, квартира! – кочегарці. Захопився археологією, влітку працював в експедиції Інституту археології, що її очолював Олексій Іванович Тереножкін, батько всіх київських скіфологів, засновник української школи скіфознавства. У сезон 1964 – 65 років, копаючи царські кургани в районі міста Орджонікідзе Дніпропетровської області, познайомився з незвичайною людиною – Григорієм Лукичем Середою, директором тамтешнього гірничо-збагачувального комбінату, без чиєї допомоги не розкопали б Товстої Могили. 1971 року на півдні України стояла дуже тепла зима, здавалося, що погода, всупереч календареві, повернула на весну. Все розкисло, дороги розвезло, в тім числі й у кар’єрах Середи. Тож техніка зупинилася, забуксувала – оті скрепери, екскаватори, котрі конче необхідні на розкопках і на які