Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

— Можеш переночувати,— сказала вона.— Твої речі ще тут. Удома тільки Імоджен.

Він прихилився спиною до ліжка.

— Що ж, усе в твоїх руках,— його власні руки судорожно стислися.— Ох, скільки я пережив. Тобі не треба бити мене щосили — не варто. Я вже настраханий, такий настраханий, Фреді.

Це давнє пестливе ім'я, якого вона не чула від нього багато років, примусило Вініфред здригнутися.

«Що мені робити з ним?— подумала вона.— Господи, що мені робити з ним?»

— У тебе є сигарета?

Вона дала йому сигарету з маленької скриньки, яку тримала напохваті на випадок безсоння, і припалила її. Цей звичний жест збудив властиву їй практичність.

— Налий у ванну гарячої води та помийся. Я принесу тобі білизну в туалетну кімнату. Поговорити можемо згодом.

Він кивнув головою і втупив у неї очі — вони здавалися напівмертвими. А може, це тільки тому, що в нього набрякли повіки?

«Він не такий, як колись,— подумала вона.— Він уже ніколи не буде такий! Але який він буде?»

— Гаразд!— сказав він і рушив до дверей. Він навіть ішов інакше, ніби людина, яка втратила всі ілюзії і має сумнів, чи варто їй взагалі ходити.

Коли він пішов і Вініфред почула, як у ванну потекла вода, вона поклала на ліжко в його кімнаті переміну білизни, потім принесла знизу печива й віскі. Надягши знову пальто й послухавши хвилинку біля дверей ванної кімнати, вона зійшла вниз і вийшла з дому. На вулиці вона постояла вагаючись. Восьма година! Де зараз Сомс: у своєму клубі чи на Парк-лейн? Вона попрямувала до Парк-лейн. Повернувся! Сомс завжди цього боявся, а вона — інколи сподівалася. Повернувся! Так схоже на нього; блазень, та й годі — з'явився і каже: «А ось і ми!» Пошив у дурні всіх: і суд, і Сомса, і її саму! А проте, спекатися того суду, втекти від чорної хмари, що нависла над нею та її дітьми! Яка полегкість. Але як змиритися з його поверненням? Та жінка спустошила його, запалила у ньому таку пристрасть, якої вона ніколи не могла збудити, на яку взагалі вважала його нездатним. Ой як це боляче! Її себелюбного, самовпевненого блазня, якого вона ніколи по-справжньому не хвилювала, захопила й висотала інша жінка! Ганьба! Страшна ганьба! Негоже, непристойно прийняти його! А проте вона сама домагалася, щоб він повернувся; тепер суд, мабуть, змусить її жити з ним! Він залишився її законним чоловіком — суд не стане її тепер слухати! А йому, певна річ, потрібні тільки гроші, щоб мати вдосталь сигар і лавандової води! Цей запах! «Зрештою, я ще не стара,— подумала вона,— ні, ще не стара!» Але ця жінка, яка довела його до таких слів: «Ох, скільки я пережив. Я настраханий, такий настраханий, Фреді!» Коли Вініфред підходила до батьківського дому, ці суперечливі почуття усе ще кипіли в її душі, але форсайтівська натура без упину доводила їй: хоч би там що, а він її власність, яку вона повинна оберігати від усіх на світі. З такими думками вона переступила поріг Джеймсового дому.

— Містер Сомс? У своїй кімнаті? Я піду до нього; не кажіть, що я тут.

Брат саме перевдягався. Вона застала його біля дзеркала, він зав'язував чорну краватку з таким виглядом, ніби зневажав її кінці.

— Добридень!— сказав він, побачивши її в дзеркалі.— Що сталося?

— Монті!— відповіла Вініфред голосом, сповненим холодного розпачу.

Сомс рвучко повернувся.

— Що?!

— Вернувся додому!

— Попалися у власну пастку!— пробурчав Сомс.— Якого біса ти не дозволила мені заявити про жорстоке поводження? Я ж тобі казав, що цей спосіб надто ризикований.

— Ох, не треба говорити про це! Що мені тепер робити?

Сомс відповів глибоким-глибоким зітханням.

— Ну, що?— нетерпляче запитала Вініфред.

— Чим він виправдовується?

— Нічим. Один його черевик протерся на носку.

Сомс подивився на неї.

— Ну, певне!— сказав він.— Прогуляв усе дощенту. Тепер усе почнеться знову. Боюся, це доведе нашого батька до могили.

— А може, пощастить приховати це від нього?

— Неможливо! Він носом чує усяку біду.— І Сомс замислився, заклавши пальці за сині шовкові підтяжки.— Треба знайти якийсь законний спосіб відкараскатися від нього,— пробурмотів він.

— Ні!— вигукнула Вініфред.— Вдруге я не зроблю такої дурниці. Краще вже помиритися з ним.

Вони дивилися одне на одного. Серця їхні були переповнені вщерть, але вони не могли висловити своїх почуттів, бо обоє належали до справжніх Форсайтів.

— Де ти його залишила?

— У ванній,— і Вініфред гірко засміялася.— Він привіз лиш одне: лавандову воду.

— Заспокойся!— сказав Сомс.— На тобі лиця немає. Я поїду з тобою.

— Яка з цього користь?

— Нам треба дійти з ним якоїсь згоди..

— Згоди! Все буде так само, як і раніше. Тільки-но він очуняє, знову почнуться карти, тоталізатор, пиятика і...

Вона змовкла, пригадавши вираз обличчя свого чоловіка. Обпікся хлопчик, обпікся. А може...

— Очуняє?— перепитав Сомс.— Хіба він хворий?

— Ні. Обпікся, та й годі.

Сомс узяв із стільця жилетку і надів її; потім вдяг сюртук, побризкав одеколоном хусточку, причепив ланцюжок від годинника й сказав:

— Нам не щастить.

І, заклопотана власною бідою, Вініфред відчула до нього жаль, наче