Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

Він спинився, немов бажав подивитися, чи достатньо уже розкрутив містера Домбі, і знову, спершись підборіддям на руку, зиркнув на картину.

- Турботе,- сказав містер Домбі,- я розумію, що ви не обмежуєте ваших...

- Послуг,- підказав усміхнений господар.

- Ні, волію сказати - зацікавлень,- сказав містер Домбі, цілком усвідомлюючи, що робить йому вагомий і дуже приємний комплімент,- нашими діловими стосунками. Ваше уважне ставлення до моїх почувань, сподіванок та розчарувань,- як у цім-от дрібнім випадку, про який ми щойно згадали,- є тому найкращим прикладом. Я вдячний вам, Турботе.

Містер Турбот уклонився повагом і легесенько потер руки, немов боявся якимсь необережнішим рухом перебити потік конфіденційності містера Домбі.

- Ваші слова прийшлися дуже до речі,- по короткім ваганні мовив містер Домбі,- бо вони правлять за вступ до того, що я збирався вам сказати, і разом з тим нагадують мені, що все те не внесе якихось особливих змін у наші з вами стосунки, хіба що спонукатиме мене до вияву ще більшої довіри, ніж та...

- Якої мене вдостоєно досі,- підказав Турбот, знову вклоняючись.- Я не буду говорити, яка це висока честь для мене, бо такий чоловік, як ви, і сам добре знає, якої великої честі він може вділити при бажанні.

- Місіс Домбі і я,- мовив містер Домбі, з царським самозреченням пускаючи повз вуха цей комплімент,- не з усіх питань додержуємось однакових думок. Ми, по-моєму, й досі не зовсім розуміємо одне одного. Місіс Домбі треба дечого повчитися.

- Місіс Домбі має чимало рідкісних достоїнств і, без сумніву, звикла, щоб нею захоплювалися,- зауважив єлейно-звинний спостерігач щонайменших змін у тоні та погляді містера Домбі.- Але там, де панують любов, свідомість обов’язку та пошана, будь-які непорозуміння, породжені такими причинами, хутко влагоджуються.

Думки містера Домбі мимохіть полинули назад, до обличчя, що дивилось на нього в будуарі його дружини, коли владна рука показувала йому на двері, і, пригадавши той вираз любові, пошани та розуміння обов’язку, що вимальовувався на нім, він виразно відчув, як кров бухнула в його власне обличчя - відчув так само виразно, як пильне око навпроти це бачило.

- Незадовго до смерті місіс Ск’ютон,- сказав він,- ми з місіс Домбі мали невеличку розмову щодо причин мого невдоволення нею, а які вони - можете скласти собі уявлення хоч би по тому, що зайшло між мною й місіс Домбі і чому ви були свідком у той вечір, коли гостювали в нашому... в моєму домі.

- Коли я так шкодував, що був присутній,- мовив усміхнений Турбот.- Пишаючись - як і повинна пишатись людина мого становища - вашою дружньою увагою (хоча не ставлю вам цього в заслугу: ви можете робити що завгодно, нічого не втрачаючи) і знаючи, яка то велика честь для мене - бути представленим місіс Домбі ще до того як її вшановано вашим ім’ям,- я, проте, того вечора, запевняю вас, майже пошкодував, що саме мені припало таке велике щастя.

Те, що хтось - за будь-яких обставин - може шкодувати, що доскочив його ласки та протекції, видавалось містерові Домбі явищем незбагненним; отож, він, докинувши собі гідності, озвався: «Справді? А чого ж це, Турботе?»

- Боюся,- відповів довірчий посередник,- що місіс Домбі, яка ніколи не обдаровувала мене своєю прихильною увагою,- та такому, як я, і не слід сподіватися цього від жінки, гордої зроду, якій гордість так до лиця,- боюсь, що місіс Домбі не зможе вибачити мені мою безвинну участь у тій розмові. Ваше незадоволення, прошу не забувати,- це далеко не марничка, і відбути його на собі в присутності третьої особи...

- Турботе,- обірвав його містер Домбі,- гадаю, що насамперед ідеться про мене?

- О! Та який може бути тут сумнів? - відповів той з нетерпінням людини, що визнає всім відомий і неспростовний факт.

- Я гадаю, коли йдеться про нас обох, місіс Домбі мусить бути на другому місці,- сказав містер Домбі.- Хіба ні?

- Хіба ні? - повторив Турбот.- А хіба ви не знаєте краще за всіх, що про це й питатись не треба?

- Тоді я сподіваюся, Турботе,- сказав містер Домбі,- коли вам шкода, що потрапили в неласку місіс Домбі, то зможете втішитися тим, що здобули собі мою довіру і добру думку.

- Здається, на моє нещастя,- відповів містер Турбот,- я таки стягнув на себе цю неласку. Місіс Домбі що-небудь казала вам?

- Місіс Домбі,- з холодно-байдужою величністю мовив містер Домбі,- висловлювала різні думки, які я не поділяю і не маю бажання ні обговорювати, ні навіть згадувати. Не так давно, як я уже вам казав, я ознайомив місіс Домбі з деякими моїми поглядами на шанобливість і покору в сімейному житті, які вважав за необхідне відстояти. Мені не пощастило переконати місіс Домбі в конечній потребі негайно змінити, з огляду на це, свою поведінку, задля її ж власного добра й спокою, і задля моєї гідності, і я тоді ж таки повідомив місіс Домбі, що надалі, коли визнаю за необхідне висловити якесь зауваження чи застереження, то перекажу їй свою думку через вас, мого довіреного посередника.

У погляді, яким обіймав його Турбот, з’явилося щось сатанинське, і вдарило у картину над його головою, наче спалах блискавки.

- Так-от, Турботе,- провадив містер Домбі,- кажу вам без тіні вагання: я від свого не відступлюсь. Я не той, з яким можна жартувати. Місіс Домбі повинна збагнути, що моя воля - закон, і що ніяких винятків з правил мого життя я не допускаю. Прошу вас узяти на себе цю місію, доручену мною, і, сподіваюсь, не неприйнятну для вас - попри весь жаль, який ви можете гречно висловити з цього приводу, і за який я вам, від імені місіс Домбі, кажу «спасибі»,- і прошу виконати її (у чому я переконаний) так само бездоганно, як і будь-яке інше доручення.

- Ви знаєте, що вам достатньо лише наказати,- відповів містер Турбот.

- Я знаю,- маєстатично кивнув містер Домбі,- що мені достатньо лише наказати. І змушений вдатися до цього. Місіс Домбі, безперечно, жінка цілком достойна й варта...

- Вашого