Читати книгу - "Коротка історія семи вбивств"

з ким я трахався без всякого ліжка багато років тому, в ці дні несподівано воскрес у моїй голові. Якесь дивне возз’єднання-поєднання. Біс його зна чому, адже в Нью-Йорку я раніше ніколи не бував. «Отак, отак це робиться, дивися, смокчи мій палець, смокчи, смокчи, поки сам не станеш вакуумом, так, ніби всмоктуєш пластиковий пакет, аж поки все повітря з нього не вийде. Смокчи сильно. Смокчи так сильно, щоб я не міг витягнути пальця, — ось як це робиться». Ніхто не казав мені, що Нью-Йорк — це місце, переповнене привидами. «Ти довбаний фрик, Джон-Джоне. Збоченець». Я ж не думав займатися сексом з цим хлопчиком. Умгу, не думав. Я ніколи не думав робити хлопчику боляче. Так, на хер, ніколи. Я ніколи не думав убивати його. Що значить «не думав»? Коли він упав униз обличчям на залізничну колію, я поклав його так, щоб його голова лягла точнісінько на рейку і його обвислий рот ніби поцілував її, і тоді я копнув його сильно в потилицю, а тоді знову і знову — аж поки не відчув хрускіт під підбором. І все, про що я міг думати тоді, — це літній табір. «Відчуваєш: він у тобі? — О так. — Увесь? — Угу ммм». Мені чотирнадцять, і я тільки-но повернувся з літнього табору, а татко з порога вдарив мене в живіт і сказав, що я, хоч і витягся, але все одно — довбаний слабак, якому треба набратися сил. Літній табір — це погана їжа, лосьйон з каламіном (від прищів) і вихователі з лінійками, які вони запихають між парами танцювальників, створюючи таким чином простір для Ісуса. Ми з Томмі Матео — вогненно-рудим білим хлопчиком з копицею волосся під афро — сидимо поодаль від тих танців і тихо бурчимо, що все це повна дурня. «Слухай, а ти курнути хочеш? — Ага, чому б і ні». Два тижні після табору я думав тільки про те, щоб побачити Томмі ще раз. У телефонній розмові Томмі здався іншим — якимось відсторонено-заклопотаним, наче він говорив не зі мною. Знаєте старий тунель Лінкольна для поїздів? Ми домовилися зустрітися. Я прийшов, а він стоїть такий чужий і далекий, ніби це не його зад я щоночі фарширував у ліску. Коли я наблизився майже впритул, Томмі випустив дим мені в обличчя.

«— Томмі, давай, ти ж хочеш?

— Що? Ні, підар ти йобаний.

— Це ти — підар йобаний, який дає трахати в дірку.

— Та пішов ти. Це все тому, що там не було ніяких, на хрін, дівчат.

— Дівчат — щоб трахати тебе в дупу? В таборі дівчат було повно.

— Таких; яких би я хотів трахнути, там не було. Навіть ти був симпатичніший, ніж усі вони. Тільки тепер ми вдома, і дівчата тут симпатичні.

— Я не хочу ніяких, на хрін, дівчат.

— Ти повинен хотіти, інакше ти — підар. Ти збоченець, і я все розкажу твоєму батькові».

Чорт, чорт, чорт, чорт, чорт! Ну чому я зараз думаю про це старе лайно? У спальні того чувака нарешті з’явилося світло, потім погасло, потім на півгодини ввімкнулось у ванній, і теж погасло. Не горить уже з півгодини. Дати йому ще з півгодини — на те, щоб він заснув? А може, він у темряві якраз джаґає якусь крихітку? Хоча, яка різниця? Він або засне, або чимось займеться. Можна спробувати піднятися пожежною драбиною (хоч це буде непросто — третій поверх як-не-як, та й пробратися навшпиньки до біса складно). Ґризельда дала мені набір ключів, але пертися через передні двері — цілковита тупість. Це Нью-Йорк, і тут усі двері на замках. А може, він трахає якусь крихітку, але не схоче, щоб вона в нього лишалася?

Я перетнув вулицю і тепер у будівлі. Раз по раз ловлю себе на думці, що я й справді просто типовий підар: от тепер, наприклад, обурився, що хтось розфарбував весь коридор у гірчичний колір. Десять, п’ятнадцять футів; і ось уже майданчик першого поверху, а на сходинках — усе ще килимове покриття. Я на третьому поверсі. Що це таке — піт стікає по спині? Я біля дверей; рука перевіряє, чи справді це двері, чи щось мені привиділося в темряві. Таки вони. Зважаючи на те що тій колумбійській сучці довіряти не можна, я був майже впевнений, що ключ не підійде.

Я вставляю його і різко повертаю, чекаючи, що він надломиться абощо, — та він спрацював, ти диви, спрацював, але голосно клацнув. До біса це лайно! Секунду чи дві я думаю, що треба звідси валити, і хутко. Може, клац був голоснішим тут, ніж там? А втім, хай там як, не завадить зняти, нахрін, волину із запобіжника.

Двері, рипнувши, відчиняються; передпокою тут немає — мабуть, людям у Нью-Йорку вони не потрібні. Прямо посередині — обідній стіл з двома стільцями; інші стільці, певно, десь в іншому місці. Знадвору світла майже не надходить, тож усе, що я бачу, — тільки диван, присунутий до одної стіни, і ліжко, приперте до другої. Телевізор — зразу біля вікна. Не можу сказати, чи то простирадла чорні, чи в тому місці просто темно. Так чи інакше, я наближаюсь до ліжка, видивляючись на ньому хоч маленький горбик, і випускаю сім куль. Відбуваються три речі: зуп-зуп глушника, легке пук-пук куль, що підривають подушку, і здивоване зітхання — за моєю спиною. Повернувшись, я бачу голого білого чоловіка, здається, рудого (у темряві не дуже розгледиш — він не вмикав світло, коли йшов до ванної). Та ясно: сука дала мені неправильну адресу. Я піднімаю волину, щоб пальнути мужикові в голову, але він