Читати книгу - "Гра престолів"

class="p1">Поки північні лорди роздивлялися замок, відчинилися ворота для вилазок, через рів ліг дощаний місток, і назустріч їм виїхала дюжина лицарів на чолі з чотирма з численних синів лорда Волдера. На прапорі в них були вежі-близнючки — темно-сині на блідому сріблясто-сірому тлі. До гостей заговорив сер Стеврон Фрей, спадкоємець лорда Волдера. Всі Фреї з лиця були як ласки, а сер Стеврон, якому вже перемайнуло за шістдесят і який уже обзавівся власними онуками, схожий був на дуже стару й утомлену ласку, однак поводився ввічливо.

— Лорд-батько послав мене привітати вас і розпитати, хто очолює це могутнє військо.

— Я,— пришпорив Роб коня. Він був у латах, до сідла кріпився щит з деривовком Вічнозиму, а поряд біг Сіровій.

Старий лицар з легким подивом у водянистих сірих очах глянув на сина Кетлін, однак мерин його нервово заіржав і сахнувся від деривовка.

— Лорд-батько вважатиме за честь, якщо ви згодитися розділити з ним у замку мед і м’ясо й пояснити мету свого приїзду.

Слова його важко, як каміння з катапульти, розсипалися поміж лордів-прапороносців. Ніхто з них не хотів приставати на пропозицію. Вони лаялися, сперечалися, кричали один на одного.

— Не варто цього робити, мілорде,— умовляв Роба Галбарт Гловер.— Лорду Волдеру довіряти не можна.

Руз Болтон кивав.

— Самі туди поїдете — й опинитеся в його руках. А він продасть вас Ланістерам, або кине в підземелля, або розітне вам горлянку — як захоче.

— Якщо він хоче з нами поговорити, то нехай відчиняє браму — і тоді ми всі розділимо з ним мед і м’ясо,— заявив сер Вендель Мандерлі.

— Або нехай виїде сюди й зустрічає Роба тут, на очах у своїх вояків і наших,— запропонував його брат, сер Вайліс.

Кетлін Старк поділяла їхні сумніви, але їй досить було одного погляду на сера Стеврона, аби збагнути, що він не надто задоволений з почутого. Ще кілька слів — і вони втратять свій шанс. Вона мала діяти швидко й рішуче.

— Поїду я,— гучно мовила вона.

— Ви, міледі? — нахмурив брови Великий Джон.

— Мамо, ти впевнена?

Роб певності точно не мав.

— Впевнена,— легко збрехала Кетлін.— Лорд Волдер — батьків прапороносець. Я знаю його змалечку. Він ніколи не заподіє мені шкоди.

«Без вигоди для себе»,— додала вона подумки, але іноді правду не варто озвучувати, а брехня буває необхідною.

— Не маю сумнівів, що мій лорд-батько охоче побалакає з леді Кетлін,— сказав сер Стеврон.— А щоб засвідчити наші добрі наміри, з вами до її повернення залишиться мій брат Первин.

— Він буде нашим почесним гостем,— мовив Роб. Сер Первин, наймолодший з чотирьох присутніх Фреїв, зліз із коня й передав повіддя брату.— Мати повинна вернутися до вечора, пане Стевроне,— провадив Роб.— Я не планую тут затримуватися надовго.

Сер Стеврон Фрей увічливо кивнув.

— Як скажете, мілорде.

Кетлін пришпорила коня й, не озираючись, рушила вперед в оточенні синів сера Волдера й решти посланців.

Якось батько сказав, що Волдер Фрей — єдиний лорд у Сімох Королівствах, здатний витрусити зі своїх штанів ціле військо. Коли лорд Переправи привітав Кетлін у великій залі східного замку, оточений двадцятьма синами (бракувало тільки сера Первина, який був би двадцять першим), тридцятьма шістьма онуками, дев’яноста правнуками й незліченною кількістю дочок, онучок, байстрюків і пра-байстрюків, Кетлін збагнула, що саме мав батько на увазі.

Дев’яносторічний лорд Волдер схожий був на висохлу рожеву ласку; він був голомозий, зі старечими плямами на голові, а через подагру не міг сам стояти на ногах. Коли його на ношах занесли в залу, поряд ішла його теперішня дружина, бліда й тендітна шістнадцятирічна дівчина. Це була восьма вже леді Фрей.

— Приємно знову бачити вас по стількох роках, мілорде,— мовила Кетлін.

Старий кинув на неї підозріливий погляд.

— Та невже? Сумніваюся. Прибережіть свої красиві слова для когось іншого, леді Кетлін, застарий я для них. Чому ви тут? Ваш хлопець гордує прийти до мене сам? І що мені робити з вами?

Востаннє Кетлін відвідувала Близнючок іще дівчинкою, але вже тоді лорд Волдер був дратівливий, гострий на язик, грубуватий. А з роками він став іще гірший. Їй доведеться обережно добирати слова, а головне, постаратися не зважати на його образи.

— Батьку,— з докором сказав сер Стеврон,— ти забуваєшся. Леді Старк прийшла на твоє запрошення.

— А тебе хто питав? Ти ще не лорд Фрей, і не станеш ним, поки я не помру. Чи я схожий на мерця? Твоїх вказівок я не потребую.

— Не можна розмовляти в такому тоні в присутності шляхетної гості, батьку,— мовив один із молодших синів.

— А тепер іще байстрюки вчитимуть мене гарним манерам,— пожалівся лорд Волдер.— Хай тобі грець, я розмовлятиму, як схочу! За своє життя я приймав трьох королів, і королев теж, і це тобі мене вчити, Райгере? Та коли я вперше зробив твоїй матері дитину, вона ще кіз доїла! — відмахнувся він од червоного як рак юнака й жестом прикликав двох інших синів.— Данвеле, Вейлене, поможіть мені сісти в крісло.

Знявши лорда Волдера з нош, вони віднесли його до престолу Фреїв — високого чорного дубового крісла, спинка якого була вирізьблена у формі двох веж, з’єднаних мостом. Юна дружина боязко підкралася й накрила йому ноги ковдрою. Всівшись, старий кивком голови поманив Кетлін ближче й сухими як папір вустами поцілував їй руку.

— Ось,— оголосив він.— Я дотримався всіх умовностей, міледі, тож тепер мої сини нарешті зроблять мені ласку й постуляють писки?.. Отож, чому ви тут?

— Просити вас відчинити браму, мілорде,— ввічливо відповіла Кетлін.— Мій син з прапороносцями воліють чимшвидше перетнути річку й продовжити рух.

— У Річкорин? — гмикнув лорд Волдер.— Нічого не треба казати, нічого. Я ще не сліпий. Старий трохи розуміється на картах.

— У Річкорин,— підтвердила Кетлін. Не було сенсу заперечувати.— Там я сподівалася побачити й вас, мілорде. Ви ж і досі батьків прапороносець, хіба ні?

— Хе,— чи то пирхнув, чи то буркнув лорд Волдер.— Я скликав своїх мечників, атож, вони всі тут, ви самі бачили їх на мурах. Виступити я збирався, щойно зберу всі сили. Ну, тобто синів послати. Сам я давно вже нікуди не виступаю, леді Кетлін,— він озирнувся, мов шукаючи підтримки, й тицьнув у рослявого сутулого чоловіка під п’ятдесят.— Скажи їй, Джареде. Скажи їй, що збирався.

— Щира правда, міледі,— озвався сер Джаред