Читати книгу - "Лялька"

— Прекрасна пара! — стиха сказав я пані Місевичовій.

Вона поглянула на них і, зітхнувши, сказала:

— Що ж з того! Коли б нещасного Людвіка навіть не було живого…

— Будемо сподіватись на ласку божу…

— Що він живий?.. — спитала пані Місевичова без ніякого захоплення.

— Ні, я не про те… Але…

— Мамо, я вже хочу спати, — озвалася Гелюня.

Вокульський встав з канапи, і ми попрощалися з дамами. «Хто його знає, — подумав я, — чи не попався вже наш осетр на вудку?..»

Надворі так само йшов сніг; Стах одвіз мене додому і, не знаю чому, ждав у санках, аж поки я не ввійшов у браму.

Я зайшов, але спинився в підворітті. І аж тоді, коли двірник замкнув браму на замок, я почув, як на вулиці задзеленчали бубонці — сани од’їхали. «Он ти який! — подумав я. — А тепер побачимо, куди ти поїдеш…»

Я зайшов у свою кімнату, одягнув старе пальто, надів циліндр і, перебравшись таким чином, через півгодини знов вийшов на вулицю.

В квартирі у Стаха не світилось, значить, його не було вдома. Але де ж він?..

Я взяв візника і за кілька хвилин опинився коло дому, в якому жив князь.

На вулиці стояло кілька карет, деякі ще під’їжджали, але другий поверх був яскраво освітлений, грала музика, а в вікнах вряди-годи миготіли тіні танцюючих. «Там панна Ленцька», — подумав я, і серце моє чомусь стиснулось.

Я оглянувся навкруги. Та й заметіль же яка!.. Крізь сніг ледве видно колихливі вогники газових ліхтарів…

Треба йти спати.

Щоб знайти візника, я перейшов на другий бік вулиці й… мало не наштовхнувся на Вокульського… Він стояв під деревом, весь у снігу, й, не відриваючись, дивився в вікна. «Он воно як!.. Ні, голубе сизий, здохнеш, а одружишся з пані Ставською!»

В зв’язку з такою небезпекою я вирішив діяти енергійніше. Другого ж дня я пішов до Шумана.

— Знаєте, докторе, — кажу йому, — що сталося з Вокульським?

— А що, ногу зламав?

— Гірше. Правда, хоч князь запрошував його двічі, він на бал все-таки не поїхав, але десь опівночі стояв у заметіль перед його домом і дивився на вікна. Ви розумієте?

— Розумію. Для цього не треба бути психіатром.

— Тому я непохитно вирішив оженити Стаха ще цього року, не пізніше, як до дня святого Яна.

— На панні Ленцькій? — занепокоївся доктор. — Не раджу вам втручатися.

— Не на панні Ленцькій, а на пані Ставській.

Шуман вхопився за голову.

— Дім божевільних! — бурчав він. — Подуріли всі до єдиного… У вас, пане Жецький, мабуть, водянка мозку.

— Ви мене ображаєте! — крикнув я, розсердившись.

Доктор став переді мною, вхопився за лацкани мого сюртука і з злістю заговорив:

— Слухайте-но… Я вживу зрозуміле вам порівняння.

Коли у вас повна шухляда, припустімо, гаманців, то чи можете ви в ту саму шухляду покласти… припустімо, галстуки?.. Не можете? Ну, а коли у Вокульского повне серце панни Ленцької, то чи можна йому втиснути туди ще й пані Ставську?..

Я одчепив його руки від своїх лацканів і відповів:

— Я вийму гаманці й покладу замість них галстуки! Зрозуміло вам, пане вчений?..

І зараз вийшов, бо його брутальність мені вже набридла.

Він думає, що розумнішого за нього й на світі нема.

Від доктора я поїхав до пані Місевичової. Ставська була у себе в магазині. Гелюню я випровадив у другу кімнату до іграшок, а сам сів коло старої й одразу почав:

— Шановна пані, чи вважаєте ви Вокульського за достойну людину?..

— Ах, добрий пане Жецький, як ви можете таке питати? Коли ми жили в його домі, він зменшив нам квартирну плату, Гелену врятував від такої ганьби, дав їй посаду на сімдесят п’ять карбованців на місяць, Гелюні прислав стільки іграшок…

— Дозвольте, — перебив я її. — Якщо ви вважаєте його достойною людиною, то мушу вам сказати під величезним секретом, що він дуже нещасливий…

— Во ім’я отця й сина!.. — перехрестилася стара. — Він нещасливий? Маючи такий магазин, торговельну спілку, таке багатство?.. Він нещасливий, коли недавно продав такий будинок?.. А може, він має борги, про які я нічого не знаю?

— Боргів не має ні копійки, — сказав я, — а після продажу магазину у нього набереться тисяч шістсот карбованців, хоч два роки тому він мав лише якихось тридцять тисяч, звичайно, окрім вартості магазину… Але, шановна папі, гроші — це не все. Бо людина, крім кишені, має ще й серце…

— Та я ж чула, що він одружується з красунею, з панною Ленцькою?

— Оце ж бо й є нещастя! Вокульський не може, не повинен одружуватися з нею…

— А що, у нього є якась вада?.. Такий здоровий мужчина…

— Не повинен одружуватися з панною Ленцькою, вона йому не пара. Йому б треба такої жінки…

— Такої, як моя Геленка… — швиденько доказала пані Місевичова.

— Правильно! — вигукнув я. — Гне тільки такої, а саме її… Гелена Ставська повинна стати його дружиною.

Стара розплакалась.

— Дорогий пане Жецький, — говорила вона далі крізь плач, — скажу вам, що це найзаповітніша моя мрія… А що наш шановний Людвічок уже помер, то я голову до пня можу дати… Скільки разів він мені снився, і завжди або голий, або зовсім на себе не схожий…

— Зрештою, — кажу я, — хоч би він і не вмер, то ми доб’ємося розводу.

— Звичайно. За гроші всього можна добитись.

— Ну от! Тепер вся річ у тому, аби пані Ставська не опиралася.

— Дорогий пане Жецький! — вигукнула стара. — Можу присягтися, що вона, бідолаха, вже закохана в Вокульського. Нудьгує, не спить ночами та зітхає, на очах марніє. А вчора, коли ви були тут, що з нею діялось? Я, мати, впізнати її не могла…

— Ну, значить, все!.. — перебив я її. — Я вже влаштую так, щоб Вокульський якнайчастіше бував тут, а ви, пані… відповідно впливайте на пані Гелену. Вирвемо Стаха з рук тієї панни Ленцької і, дасть бог, перед святим Яном згуляємо весілля…

— Бійтесь бога, а Людвічок?..

— Помер, помер… — кажу їй. — Голову даю до пня, що його вже нема живого…

— Ну, в такому разі божа воля…

— Тільки… прошу пані, нехай це буде таємниця. Справа ж неабиякої ваги!

— За кого ж ви мене маєте, пане Жецький? — образилась стара. — Тут, тут… — додала вона, стукаючи себе кулаком у груди. — Тут кожна таємниця лежить, як у могилі. А тим більше таємниця моєї дитини і того благородного чоловіка.

Обоє ми були глибоко зворушені.