Читати книгу - "Літа зрілості короля Генріха IV"

Анрі не дав їй сказати й слова. Він був готовий до її втручання. І робив усе, що міг, щоб воно не сталось раніше. Він домовився з Роні про все потихеньку. Та все ж послові треба було добирати свій почет, супроводити його прагнуло багато дворян — аби проїхатися до Англії державним коштом. Марія давно про все знала, але поки що мовчала. Вона обрала для свого втручання останній, вирішальний день. Анрі зразу вхопив зі столу перші-ліпші папери й почав із запалом пояснювати їй внутрішні справи королівства. Та з виразу її обличчя він бачив, що всі його хитрощі марні. Вона ще ніколи не намагалася вникнути в справи королівства — може, просто через те, що їй бракувало для цього розуму. А головне — вона вважала владу короля нетривкою й нечестивою, поки він не скориться до кінця папі, не укладе союзу з Іспанією й не поверне до країни єзуїтів.

Бачачи, що вона не слухає, а тільки чекає нагоди заговорити про своє, він несподівано зажадав, щоб принесли дофіна. Хлопчика принесла годівниця; йому вже було півтора року. Анрі взяв його в годівниці з рук і сів з ним на підлогу. Піднявши його личко до свого, він втупив у малого незвичайно поважний погляд, якого ні годівниця, ні королева не могли збагнути. Але поки що вони мовчали. Анрі думав: «Цей побачить усе сторіччя». А більше не думав нічого.

— Бурсьє,— звернувся він до годівниці.— Дофін, коли народився, був дуже слабенький. Після королеви він завдячує своє життя вам, бо це ви своїми губами влили йому в ротик вина, коли він уже посинів.

— Величносте! — відказала годівниця, — Якби це була яка інша дитина, я зробила б так і сама. Ви наказали мені, і я тоді насміла. — Вона обернулась до королеви: — Наш владар аж тремтів увесь, поки не побачив, що це справді дофін. Розчарування він, певне, не пережив би. Він просто нетямився зі щастя, впустив до кімнати двісті душ, і я аж розсердилась, але він сказав, що це дитя належить усім, хай кожен поділить із ним радість.

— Годі вам базікати, — спинила її королева. По її обличчю майнула тінь страху. Звичайно, стать дитини вирішувала і долю її самої. Якби народилась дівчинка, то місце дофіна напевне зайняв би син, якого народила тоді ж таки маркіза де Верней. Марії Медічі довелось би від'їхати тим самим шляхом, яким вона й приїхала.

Той спогад про пережиту небезпеку тривав одну мить, і все ж Анрі щось помітив. Він обняв і поцілував дружину, і вона сприйняла це як належне. Вона була з тих людей, яких не красить гордий вираз. Анрі почав гуцикати дофіна на руках. Марія дивилась на їхні веселощі, і її обличчя промовляло: це добром не скінчиться. Справді, врешті-решт батько підкинув малого занадто високо, і підхопив його не він: швидшою була годівниця. Всі злякались, але перша здобулась на слово Марія.

— Ви й досі хлопчисько, величносте, — сказала вона розлючено. — «Вічний веселун»! Трохи не вбили мені дофіна.

Вона стояла, взявшись руками в боки, наче перекупка з рибного ринку. Вибух, очевидно, можна було відвернути, тільки відіславши годівницю з дитиною. Анрі так і зробив.

— Я до ваших послуг, пані,— сказав він по тому: однаково ж не викрутишся.

Вона не примусила довго просити себе. Як мати дофіна, вона була певна свого права й безпеки: король проти неї безсилий. Щоб наставити його на добру путь, їй не потрібні ні ніч, ні дурман чуттєвості. Вона оголошувала свою волю серед білого дня.

— Ви не пошлете пана де Роні до Англії.

— Це вже вирішене діло, тут нічого не можна змінити, — відказав Анрі.— Британський адміральський корабель уже готовий пливти назустріч послові.

Тоді Марія холодно нагадала йому, що власне його становище досить хистке, а тому нема сенсу шукати прихильності когось іще слабшого. Король Яків довго на троні не всидить, вона це знає. Вона ще раз сказала, що знає це, і Анрі справді збентежився від того й став слухати її.

— А коли Яків позбудеться трону, чи можете ви вибрати для Англії кращого короля? Ні. А папу ви зможете вибрати — за допомогою мого дядька, великого герцога: Климент Восьмий йому пообіцяв, що наступником його буде хтось із Медічі. Забудьте нарешті своє єретицьке минуле. Подумайте про свою й мою користь. Ваше королівство потребує захисту церкви, а ваше життя — ще дужче.

Все це було не нове, і найменше — дядько, який нібито настановляв пап; та що таке папа, чи Медічі він, чи ні? Знаряддя Іспанії. Коли Анрі скориться, він зрадить своє королівство, а життя аж ніяк не врятує.

— Ви мені радите повернути до країни єзуїтів, щоб вони мене не вбили.

Марія обурено заперечила. Як вірити їй, отці єзуїти були найм'якосердіші люди, життєрадісні, люб'язні, скромні, чужі будь-яких інтриг. Хай він тільки спершу познайомиться з ними. Двічі-тричі поговорить — і тоді сам упевниться, в чому його добро.

Анрі змусив себе засміятись і сказав, аби мирно скінчити розмову:

— Що ж, коли вони не вбивають тиранів, мені нема чого їх боятись. Нехай собі лишаються там, де й були.

І все ж обоє — й сам він, і королева — знали, що ніж загрожує йому весь час. Але не казали цього. Щоб він її зрозумів, Марія ще згадала про Біронову страту та її наслідки. Саме вона вимагала смерті зрадника, і вона ж таки тепер нагадала королю, який самотній він став відтоді. При його власному дворі більшість гадають, ніби його мучить каяття, звідси і його хвороба торік у липні. Йому урвався терпець, і він вибіг, але ще гукнув через плече:

— Я захворів від несвіжих устриць, а не від каяття! Це така правда, як те, що Бірон був зрадник!

Марія Медічі стояла, дебела й огрядна, з тупим обличчям і бездумними очима, і тим дивнішим здавався весь її владний тон, а надто останні слова:

— Ви ще спізнаєте каяття, коли всупереч моїй раді пошлете свого Роні до Англії.

Він вибіг і звів дух тільки у саду. Там він і дожидав свого найкращого слугу — пора вже було почути розумне слово. Він хотів дати маркізові де Сюллі свої настанови перед подорожжю до англійського двору. Він не скаже йому, що не дужо покладається ні на короля Якова, ні на його прихильність. Часи Єлизавети не повернуться. Йому самому доведеться вростати в це сторіччя. Якби ж це можна було зробити,