Читати книгу - "Святослав (укр.)"

Уся земля, здавалося, заніміла й принишкла в цю урочисту годину. Глибоке небо вгорі було чисте й спокійне, Дніпро велично котив до моря води свої – такі спокійні, що в них, як у дзеркалі, відбивалась кожна зоринка. Тихо було на обох берегах Дніпра, в затоках і плавнях, – тільки солов’ї там співали й співали, задихаючись від пристрасті й любові.

Зі скель, що височіли над островом від півночі, князь Святослав бачив, як із-за Дніпра владно йде світанок, і глибоке зітхання вирвалось у нього з грудей.

Жити, о, як хотів жити князь Святослав у цю чудову ранкову годину! Боротись, о, скільки б ще могли боротись за рідну землю князь Святослав і його вої!

Але як жити далі, як боротись? Князь Святослав, воєвода Бождар, дружинник Микула, ще три отроки – шість чоловік, от скільки їх із двох тисяч дійшло до ріжка острова. За ними була скеля, що круто обривалась над Дніпром, а перед ними – купа озвірілих печенігів, що кричали, загрожували, махали кривими шаблями, приготували списи.

У світанковому промінні, що все ширше й ширше розливалось кругом, князь Святослав побачив внизу перекошене від злості обличчя печеніга, що видалось йому знайомим. Ні, князь не помилився, – з кривою шаблею в руці там тупцював і щось кричав на своїх воїв печенізький каган Куря.

Лють, образа й зневага розривали груди князя Святослава. Він розумів, хто привів сюди печенігів і хто послав на нього кагана Курю.

– Скажи, собако! – крикнув він зі скелі. – Скільки грецьких золотників одержав ти за наші душі?

Куря нічого не відповів Святославу, він вважав, що київський князь на цей раз не випорсне з його рук. Крикнув, щоб вої його швидше рушали до скелі, і ті справді рушили вперед.

Так прийшла смертна година князя Святослава. Він подивився навкруг. Скеля, на якій вони стояли, круто обривалась над дніпровими водами. Там внизу – прірва. Крок, кинутись вниз – і тільки бризки полетять по каменю. Кінець, смерть.

Та чи личить воїну, а тим більше князю Русі, бодай у найстрашнішу годину накладати на себе руки? Смерть у бою – чесна смерть, самогубець – боягуз, по покону руських людей такого й після смерті жде вічне закляття, ганьба, сором.

Князь Святослав перезирнувся з воєводою Бождаром, Микулою, отроками і по їхніх очах побачив, що вони думають, так само, як і він. Що ж, коли смерть, то нехай в бою…

Із мечем у руці князь Святослав ступив наперед, і за ним пішли ще п’ятеро. Вони йшли проти сотні ворогів, але не боялись їх, не боялись смерті, не думали про неї.

У цю останню годину вої, воєвода і князь Святослав бились так, як ніколи. Їх було шестеро. Впав воєвода Бождар, упали три отроки, упав Микула. Лишився один Святослав…

Але і один він все ішов уперед – з мечем у правій руці, з щитом у лівій. Якийсь печеніг підскочив збоку до нього й перебив ліву руку – князь Святослав випустив щит, але мав ще меч. Кілька стріл разом впилися в його груди, але князь київський ішов далі.

І тільки на одну мить зупинився Святослав. Він став, високо підняв голову, дуже блідий, широко розплющеними очима подивився вдалину…

Там, на голубому плесі Дніпра, він побачив лодії… О, коли б ці лодії були тут, коли б вої, які сидять там на веслах, знали, що робиться на острові?! Але на лодіях нічого не знають, вої сидять на веслах, вої їдуть додому…

Ще крок уперед ступив князь Святослав і раптом, як зламаний спис, упав на землю.

Так помер князь київський Святослав.

І ця смерть князя Святослава була настільки велична, що зупинила навіть печенігів. Довгу хвилину вони стояли на місці, ніби не вірили, що сталося. Потім кинулись вперед, почали рубати мертве тіло Святослава…

Але в цей час хтось із них подивився навкруг і закричав тривожно, перелякано:

– Лодії… Лодії!

І всі вони поглянули вдалину, на пониззя. А потім стрімголов побігли зі скелі, перестрибували через трупи, поспішали до берега, де паслися їхні коні. Сідали на них. Кидалися в воду, щоб швидше перепливти Дніпро й тікати у поле.

На далекому плесі, ніби вони висіли між небом і водою, вимальовувались лодії руських воїв.

Поранений у голову, з посіченим тілом, Микула лежав під скелею, не міг звестись на ноги, але бачив, як все це сталось.

Князеві Святославу віддавали погребову почесть так само, як і всім далеким і близьким його предкам – князям антським, полянським, – по закону й покону руському.

На високу кручу острова Григорія, до священного дуба, під яким звичайно приносили жертви, вої витягли лодію князя Святослава, засипали її травою, прикрасили квітами, на носі зробили подобу княжого столу, застелили його багряними килимами і там поклали тіло князя Святослава, покрили його знаменом.

Усі знали й розуміли – князя Святослава з ними немає. Ось лежить у лодії все, що лишилось від нього. Але князь Святослав живий і житиме, на своїй лодії він підійметься в небо і порине в світ інший – безжурний, радісний, де у вирії цвітуть сади, де Перун викрешує блискавиці, де живуть чудові діви.

Це – важка й довга дорога. Може бути, князеві Святославу доведеться на коні мчати між товкучими скелями, які розходяться дуже рідко, й то тільки на мить, може, йому доведеться в цій далекій дорозі битись зі злими духами, може, йому доведеться переправлятися через небесні ріки й платити перевізнику за переправу. Він сам, нарешті, мусить їсти, пити, хтось мусить і допомогти князеві у цій дорозі…

Так помер князь київський Святослав.

У лодію князя Святослава вої поставили корчаги, наповнені зерном, олією, вином, вбили ще й кращого улюбленого коня князя. Жрець одрубав голову білому півневі й кров’ю його покропив лодію. А багато воїв у цей час сокирами рубали сухе дерево, гілля, клали дрова до лодії…

Над островом лунав спів:

Ой не стало Святослава, князя нашого не стало.

Горе Києву-городу і всім землям нашим настало,

Що зібрався князь Святослав у далеку дорогу,

Склав білі руки на грудях, витягнув швидкі свої ноги…

Ой устань, княже, устань, – ні, не встане Святослав, не встане;

Ой поглянь на нас, – ні, не погляне Святослав, не погляне;

Ой їде