Читати книгу - "Американська трагедія"

Він повернувся і зробив кілька кроків у напрямі до табору; Краут і Суенк взяли Клайда з двох боків за руки і рушили були за Мейсоном, але тут Клайд закричав:

— Ні, ні, не треба! Прошу вас, містер Мейсон, не ведіть мене туди! Будь ласка! Я не можу туди повернутись! Не тому, що я винен. Але ж усі мої речі можна взяти звідти і без мене… а повертатися туди мені тепер дуже тяжко.

Краплі поту виступили на його блідому обличчі, на руках, і він увесь похолов.

— Ах, ви не бажаєте йти? — вигукнув Мейсон, почувши це, і спинився. — Якщо вони про все дізнаються, буде зневажена ваша гідність, так, чи що? Добре, тоді потрудіться зразу ж відповісти на мої запитання, і відповідайте швидко і щиро, інакше ми, не затримуючись, попрямуємо в табір. Ну, що ж, будете відповідати?

І він знову підійшов впритул до Клайда — розгубленого, з тремтячими губами і блукаючим поглядом. І Клайд нервово і схвильовано заговорив:

— Так, звичайно, я знав її. Звичайно, знав. Безумовно! Це видно з листів. Так що ж? Я не вбивав її. І коли поїхав з нею туди, зовсім не збирався вбити її. Я зовсім не хотів цього. Не хотів, кажу вам! Це був нещасний випадок. Я навіть не хотів з нею нікуди їхати. Це вона хотіла, щоб я поїхав, щоб я вивіз її куди-небудь, тому що… тому… ну, ви ж знаєте, це видно з її листів. А я тільки намагався умовити її, щоб вона виїхала куди-небудь сама і дала мені спокій, бо я не хотів з нею одружуватися. От і все. І я повіз її туди зовсім не для того, щоб убити, а щоб постаратись умовити її,— от і все. І я не перевернув човен, — в усякому разі, я не хотів… Вітер зірвав мій капелюх, і ми обоє зразу підвелись і хотіли його дістати, і човен перевернувся, — от і все. І її ударило бортом по голові. Я це бачив, але вона так сильно борсалась у воді, що я злякався… я боявся, що вона потягне мене на дно, коли я підпливу ближче. А потім вона пішла на дно. А я поплив до берега. Це чистісінька правда, клянусь богом!

Поки він говорив, його обличчя і навіть руки враз густо почервоніли. Його змучені, злякані очі були повні відчаю. «А що як у цей день зовсім не було вітру, і вони згадають про це?» думав він. А штатив, схований під поваленим деревом? Якщо його знайшли, можуть подумати, що саме штативом він і вдарив її… Він весь тремтів, обливаючись потом.

Але Мейсон уже задавав нове запитання:

— Так. Одну хвилину. Ви кажете, що повезли її туди без усякого наміру вбити?

— Так, сер.

— Добре, але тоді чому ж ви записались у гостиниці на Біг-Бітерні і на озері Грасс під різними іменами?

— Просто я не хотів, щоб хто-небудь дізнався, що я був там з нею.

— А, розумію! Не бажали скандалу в зв'язку з її вагітністю?

— Ні, сер. Тобто так, сер.

— А вас не турбувало, що її ім'я буде зганьблене, якщо її згодом знайдуть?

— Та я ж не міг знати, що вона потоне — метко відповів Клайд, вчасно відчувши пастку.

— Але ви, звичайно, знали, що самі туди не повернетесь?.. Це ви твердо знали. Хіба не так?

— Та що ви, сер, я зовсім цього не знав! Я думав, що повернусь.

«Спритно, спритно!» подумав Мейсон, але не промовив цього вголос, а швидко сказав:

— Отже, саме для того, щоб вам було простіше і легше повертатись, ви взяли свій чемодан з собою, а її чемодан залишили на станції? Хіба так роблять? Як ви це поясните?

— Але я взяв чемодан не тому, що збирався втекти. Ми вирішили покласти туди сніданок.

— «Ми» чи ви?

— Ми.

— Значить, вам треба було тягти з собою цей великий чемодан ради невеликого сніданку? Хіба ви не могли загорнути його в папір або покласти в її сумку?

— Ну, бачите, її сумка була повна, а я не люблю носити всякі клунки.

— Так, розумію… Ви занадто горді і делікатні, га? Однак гордість не завадила вам тягти вночі важкий чемодан дванадцять миль з гаком до Бухти Третьої милі, і вам було байдуже, що це можуть побачити?

— Просто, коли вона потонула, я не хотів, щоб стало відомо, що я був там з нею, і мені довелось піти…

Він замовк, а Мейсон дивився на нього і думав, яку безліч запитань він хотів би ще задати… ще багато, дуже багато запитань, на які,— він знав, — Клайд не зможе ясно відповісти. Однак ставало вже пізно, а в таборі ще залишались речі Клайда, — чемодан і, можливо, костюм, в якому він був того дня на Біг-Бітерні,— сірий, як казали, а не той, в якому він зараз. Цей допит може ще багато чого дати, якщо продовжувати його, але навіщо робити це тут, коли насувається темрява? Адже доведеться ще повертатись, і тоді буде вдосталь часу для дальших розпитів.

І тому, хоч як прикро було Мейсону припиняти в цю хвилину розмову, він сказав:

— Ну, от що, Гріфітс, поки що ми дамо вам перепочити. Можливо, все було так, як ви сказали, не знаю. Від душі сподіваюсь, ради вас же самого, що все це правда. У всякому разі ви підете зараз з містером Краутом, — він покаже вам, куди.

Потім він обернувся до Суенка і Краута:

— Тепер, друзі, ми от що зробимо. Стає пізно, і нам треба поспішати, якщо ми хочемо сьогодні ночувати під покрівлею. Містер Краут, ви одведете цього молодого чоловіка до тих двох човнів і зачекаєте там. По дорозі крикнете шерифові і Сісселу: повідомите їх, що ми готові. А ми з Суенком під'їдемо до вас другим човном, як тільки справимось.

Мейсон і Суенк у темніючих сутінках рушили в напрямі до табору, а Краут і Клайд пішли на захід; Краут весь час гукав шерифа і його помічника, поки вони не озвалися.

РОЗДІЛ X

Удруге з’явившись у табір,