Читати книгу - "Дитина для голови мафії, Anitvela Ki"

П'ять років після прологу:

— Мам, пішли гуляти. — просить донька, коли я перестала мити посуд.

— Звичайно, моє сонечко. — гладжу малюка по голові і йду одягатися.

Одягнувши джинсовий комбінезон на себе та на доньку, я закривала квартиру, а Майа бігла сходами вниз.

— Обережніше. Не біжи так. Зачекай на мене.  —  говорю і дивлюся, як чотирирічна донька переминається з ноги на ногу в нетерпінні.

На майданчику було не так багато дітей. І ми з малюком грали та веселилися. Вона маленька, їй можна.

У мене задзвонив телефон, якраз у той момент, коли донька з'їжджала з детячої гірки.

— Не йди без мене. Чекай, я швидко. — відходжу на кілька кроків і беру слухавку.

— Алло?

— Кейт Семюелівна?

— Так.

— Це секретар головного директора, Вас переводять в інше місто. — промовив голос по той бік телефону.

— Післязавтра літак, квитки куплені і на Вашу доньку. Подарунок Ігоря Леонідовича.

— А яке місто? — говорю, поки бридка секретарка не відключилася.

— Київ. Час рейсу 16:00. — і вона відключається.

А в мене падає світ. Повернутися до міста, де народилася, де росла та звідки бігла.

— Маюша, йди сюди. — кличу доньку, а сама збираюся з думками. Я маю бути сильною, заради Майї.

—Друже, хочеш поїхати туди, де росла твоя мама? — кажу, а сама корчу пику змовниці.

— А це де? — мружиться малеча.

— У Києві. — говорю, ніби таємницю світу розкриваю.

— Звичайно, мамуль, завжди хотіла кудись поїхати. — кричить донька від радості і висне на шиї. Для неї це перша подорож так далеко.

— Пішли додому. — беручи малу на руки, йду до під'їзду.

Повечерявши і поклавши непосидливу дитинку спати, набрала номер брата.

— Алло? — пролунав такий рідний та знайомий голос.

— Алло, я повертаюся до Києва.

— Що трапилося? — його голос стає серйозним.

— Мене перевели, та й Майа тут не приживається. — сказала, а сама боюся спитати, чи впустить у свою квартиру. Для нього, завжди був важливий особистий простір.

— Я на завданні. Повернуся за три місяці. Живи у мене. — озвучив він вирішення моєї проблеми.

— А Вадік?

— Залишиться тут.

Ще коли я, будучи вагітною, бігла з Києва, сказала братові що, втратила дитину. А за кілька місяців знайшла нового чоловіка Вадика. А вже потім народила Майю. І все це для того, щоб Метью не знайшов нас із донечкою.

— Ти забираєш малу? — ставить він очікуване запитання.

— Так, вона ще крихітка, з Вадиком не протягне. Ну чи він із нею. — після моєї втечі ми з братом не бачилися. І через це він завжди сердився - ми з дитинства були близькі. А тут я зриваюся та їду.

— Арді, дякую тобі. — мало не плачу я. Адже дуже сумувала, але заради безпеки Майї краще не ризикувати.

— Дрібна, не смій нюні розпускати. Не цьому нас батько вчив. Заради доньки будь сильною. — я проскрежетала щось нероздільне і брат відключився. Впевнена, що він зрозумів, про що я думаю.

Впевнена, що він уже давно знає чия дитина Майа і що ніякого Вадика немає. Знає, але продовжує підтримувати, не лається, а просто допомагає коли треба. Мимоволі згадалися слова батька, що говорив:

—Якщо тебе підбили, але поруч є товариш, вставай і захищай його до кінця. Це означало:

— Навіть якщо погано, якщо поряд є близькі, треба бути сильною.

Батько був військовим. І виховував нас так само, як солдат. Саме через це я вміла стріляти, знешкоджувати бомби і багато чого ще. Слова батька билися у мене в голові, тому зібравшись, я набрала номер, другий за важливістю.

— Алло.

— Каміл, привіт. Я тут, це, до Києва повертаюся. — говорю, а сама уявляю, як у подруги витягується обличчя. Наступної секунди я витягла руку, відсторонюючи телефон – подруга на радощах голосно запищала.

— Коли? Де житимеш? Є кому з аеропорту забрати? — посипала на мене запитаннями Каміла.

— Післязавтра, квитки на 16:00. Жити з Маєю будемо у Арнольда. Ну а з аеропорту на таксі.

—Я вас заберу! — з упевненістю каже подруга дитинства. — А Вадик?

—Залишиться тут. — нотки дежавю.

З подругою ми провисіли на телефоні не менше ніж годину. Поки до мене не притупала заспана мала і не сказала йти спати.

Квартиру віддала швидко. Меблі не купували, а квартиру винаймала. Так що, зібравши речі, ми з донечкою спокійно доїхали до аеропорту. Дитина стрибала в нетерпінні і не знала куди себе подіти.

Після того, як ми пройшли паспортний контроль, посідали на свої місця у літаку і прийнялися очікувати. Причому маленька непосидючка, як і очікувалося, сіла біля вікна. І заворожено дивилася в ілюмінатор, аж доки не заснула. Розбудила її тільки тоді, коли ми приземлилися. Але все одно не позбулася долі нести малу на руках. На паспортному контролі не витримала болю в кінцівках і зсадила свою ношу на валізу, наказав міцно триматися.

—Алло. — сказала я, виходячи у великий хол аеропорту.

—Я біля головного входу, у жовтій сукні, підходь. — перевела погляд на великі скляні двері і там стояла Каміла, привітно махаючи рукою.

Ми довго обіймалися і не могли надивитись один на одного. Майа одразу перейнялася симпатією до тітки Каміли, яка наполегливо наказувала називати її Міла. Вийшовши з аеропорту, потрібно було пройти десяток метрів і BMW вже е привітно клацнуло сигналізацією.

—Не віриться, що я тут. — видихнула, поки подруга пакувала багаж. Посадила Майю, а сама залюбувалася.

—Привіт, Київ, я повернулася. — і сіла до машини, беручи доньку на руки.

Усю дорогу ми згадували дитинство. Як було добре, коли гуляли дворами та навчалися у школі. Я попросила її пригальмувати біля магазину і швидко сходила, купила поїсти, поки Каміла стежила за мирно соплячою Маєю. Втомилася мала з дороги. Каміла нас відпустила без зайвих слів, тільки допомогла занести речі та сказала, що якщо буде потрібна допомога – маю до неї звернутися. Уклавши так само сплячу доньку, насамперед сходила в душ. А потім, з легким блаженством, вирушила на кухню. Споруджувати подобу вечері.