Читати книгу - "Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова"

Я штовхнула двері й завмерла на порозі будинку.

Почалася гроза. Дощ лив як із відра. Гуркотів грім. Небо розсікали блискавки. У таку жахливу погоду поганий господар собаку на вулицю не вижене.

А тут...

Я обернулася і подивилася на чоловіка.

Давид стояв нерухомо. На його обличчі не відбивалося жодних емоцій. Напевно, кам'яна статуя могла б проявити набагато більше почуттів.

Ні, я не хотіла затримуватися в будинку після тих жахливих слів, які чоловік мені сказав, після того, як він наказав забирати дітей і йти геть.

Але хіба можу я в таку погоду вийти пішки з малюками?

- Чого чекаєш? - різко запитав Давид.

- Мені потрібно викликати таксі.

Дістала телефон і спробувала запустити додаток.

- Іди, - твердо вимовив чоловік.

Пальці затремтіли від звуку його голосу. Від того, як саме він до мене зараз звертався.

- Приїде таксі - піду, - відповіла, гарячково набираючи нашу адресу в пошуковому рядку.

- Ти підеш просто зараз, - обрубав він жорстким тоном. - Ти й так занадто довго збиралася.

- Ти ж бачиш, що на вулиці злива. Діти не...

Давид жестом віддав наказ охоронцям виставити нас за двері. Розвернувся і пішов геть.

Як мій чоловік перетворився на таке чудовисько? За один день?!

Або я просто була сліпа як багато закоханих жінок. Не помічала тривожних знаків. Схоже, у нього давно з'явилася коханка. Та, заради якої він готовий кинути власних дітей.

Інакше як ще пояснити все?

Охоронці наближалися, і я рушила вперед.

Коляска у нас хороша. Малюків від дощу захистить. А я і так впораюся.

На щастя, трійнята спали. У таку негоду їм завжди добре спалося. Грім та блискавки їх не лякали.

Сльози душили мене. Істерика підступала. Але я розуміла, що маю бути сильною заради моїх малюків.

Зараз головне дочекатися таксі, доїхати до...

А куди ж мені їхати?

Варіантів небагато.

У мене є своя маленька квартира, в якій зараз живе тітка. Значить, саме цю адресу скажу водієві.

Речі для дітей у мене є. На перший час нам вистачить. Заощадження теж взяла. Звісно, грошей зовсім мало. Потрібно буде шукати роботу.

Я вийшла заміж одразу після закінчення школи. Мені якраз виповнилося вісімнадцять років.

Перше кохання. Перший чоловік. Мій єдиний.

Хіба я могла уявити, до чого це все призведе?

Я збиралася вступати до університету, але завагітніла. Вирішила почекати. А коли на світ з'явилися мої трійнята, стало точно не до навчання.

Як же все встигати?

Давид пропонував найняти няню або хоча б помічницю, але я не уявляла, як довірити своїх малюків чужій людині. Якщо на годину чи дві, то це ще зрозуміло. Однак навчання вимагало б більше часу.

Ідіотка.

Мені варто було хоча б курси якісь закінчити.

Ким я тепер влаштуюся? На кого залишу дітей?

Ці думки відволікли настільки, що навіть сльози в очах висохли. Дощ бив мене по щоках, вітер розтріпав волосся. Одяг став повністю мокрим. Але я тремтіла не від холоду, а від жаху. Від страху за майбутнє своїх малюків.

Раніше в мене був чоловік. Опора. Захист.

А тепер?..

Що я можу дати своїм дітям?

Замість розкішного будинку - тільки крихітна квартирка. Замість найкращих іграшок і речей - невідомість.

Але вибору немає.

Я маю впоратися. А зараз не час розкисати.

Де ж таксі?

Ми жили за містом, в елітному районі. Тут не знайти громадського транспорту. У кожного є автомобіль.

Я подивилася на всі боки. Великі краплі дощу били по обличчю так сильно, що я нічого не могла розгледіти.

Тут мене засліпило світло фар, змусило завмерти на місці.

Поруч зупинилася машина. Але значка таксі на ній не виявилося. Опустилося скло, і я побачила за кермом жінку років п'ятдесяти.

- Доню, ти що тут гуляєш у таку погоду? Ще й із дітьми?

"Чоловік вигнав", - подумала, але відповіла зовсім інше.

- Мені додому потрібно. Таксі чекаю.

- Яке ще таксі? - вона заглушила двигун. - Швидко сідай. Зараз допоможу тобі дітей посадити.

- Зачекайте, потрібне дитяче крісло, - пробурмотіла. - Навіть три одразу.

- Так у мене все є.

Виявилося, у неї справді три дитячі крісла.

- Я ж від доньки їду. Вона трійню народила. Ось нещодавно каталися...

Жінка вийшла з машини і допомагала мені з дітьми і з коляскою. Вона жваво розповідала про свою сім'ю.

А я посміхнулася. Треба ж, яка удача! Три дитячі крісла.

- Куди тобі їхати? - запитала вона.

- У місто, - відповіла і назвала адресу.

- Нічого собі збіг, я там поруч живу.

Поки ми їхали, вона постійно розповідала кумедні історії про своїх онуків. А під кінець поїздки дала мені свою візитку.

- Дзвони, якщо допомога потрібна.

- Дякую, ви й так мені дуже допомогли.

Я спробувала з нею розплатитися. Хоча б частину грошей залишити. Усе-таки поїздка довга.

Але вона навідріз відмовилася.

- У мене донька твоя ровесниця. Припини. І якщо щось знадобиться, одразу дзвони. А то я бачу, яке в тебе становище. Без причини в дощову ніч ніхто з трійнею з дому не піде.

- Дякую вам.

Ми попрощалися, і незабаром я вже дзвонила у двері своєї квартири.

- Хто? - почувся незадоволений жіночий голос. - Якого біса так пізно приперлися?

- Це я, тітка Оля. Відкривайте.

- Ірка?

Клацнув замок, але двері відчинилися не повністю, залишилися зачиненими на ланцюжок. У отворі показалася моя тітка.

- Ти чого це? - насупилася вона. - Посеред ночі?