Читати книгу - "Чому ти нас зрадив?, Аріна Громова"

- Так вийшло, - вдаватися в подробиці мені зовсім не хотілося. - Відкрийте двері, я з дітьми.

- З дітьми?

- Так, - починала втрачати терпіння. - Ви ж бачите. Чому ми взагалі через двері говоримо?

- Тихіше, Іро, тихіше, - зашепотіла вона й обернулася. - Ти зараз моїх розбудиш. Нема чого так волати на весь під'їзд.

- Ваших?

- Ну так, - зітхнула. - Оленка повернулася, їй поки що жити ніде. Ось вона й оселилася в мене. Не одна. Із чоловіком. Уявляєш? Таке щастя.

- Не знала, що ваша дочка вийшла заміж.

- Ну весілля поки що не було, але головне, що живуть душа в душу...

- Відчиніть двері, тьотю Олю, - перервала потік її одкровень. - Мені потрібно дітей покласти спати.

- Ти що, з усіма трьома? - покосилася на мою коляску. - Слухай, Іро, я ж це до чого розповіла. Оленка з Олексієм у спальні ночують, а я в залі на дивані. Куди ж стільки дітей зараз покласти?

Її запитання поставило мене в глухий кут.

Що?!

- Це моя квартира, - прочистила горло. - Знайду, куди покласти.

- Ой, ну почекай, що ти зопалу починаєш... я ж як краще хочу. Ви з чоловіком посварилися, так? Молода справа. Гаряча. Нічого. Ще помиритеся. Ти б краще назад поїхала. Тут умови такі, що... ну ти до іншого звикла. А я ніяк ремонт не встигаю зробити. То грошей не вистачає, то часу немає.

- Я ж вам давала гроші на ремонт.

- Так, але в Лексейчика проблеми виникли. Треба було терміново йому допомогти. Тому він потім сам усе поверне. Та й із ремонтом допоможе. Не хвилюйся.

Лексейчик? Що це взагалі за звернення до дорослого чоловіка?

Мене аж пересмикнуло.

Хоча зараз важливе зовсім не це.

- Тітко Олю...

- Давай ти в готелі переночуєш? А вранці твій примчиться, забере вас із дітьми. Тут поруч такий гарний готель побудували.

- Ви що знущаєтеся?! - скипіла я. - Чому я маю благати вас, щоб ви пустили мене в мою власну квартиру?

- Іро, ну чого ти завелася? Ти і з чоловіком така різка? Тоді зрозуміло, чому у вас проблеми. М'якше треба бути, Іро. М'якше. Тоді й скандалів не буде. Ти припиняй кричати. Лексейчику рано на роботу вставати. Він якщо не виспиться...

- Та плювати мені на вашого Лексейчика!

Я сама зірвала ланцюг. Штовхнула двері. Рішуче штовхнула візок у коридор. Малюки заворочалися. А з іншої кімнати почувся розкотистий бас:

- Що за лайно? Лєнка, а ну швидко встала та поглянула, чого твоя бабка розкричалася. Що за придурь на неї найшла.

- Ма-а-амо... що за шум? Хто там приперся?

У коридорі виникла Оленка.

- Ірка? - пробурмотіла вона. - Ти з дітьми? Що сталося?

- Не важливо...

- Як це не важливо? - насупилася вона і склала руки на грудях. - Тільки не кажи, що збираєшся тут жити.

- Звісно, збираюся.

- З чого раптом?

- Це моя квартира.

Невже мені знову потрібно повторювати?

- Та тобі ця халупа сто років не потрібна була. На матір мою все звалила. І ремонти, і оплату за рахунками, - роздратовано затараторила Олена. - А тепер що змінилося? Ти чому тут серед ночі намалювалася?

- Я за все сама платила.

- І що? - взвизгнула Олена. - Ми тут давно живемо. Цілий рік! Твій Арсанов тобі десяток таких квартир купить. Нема чого на чужу житлоплощу зазіхати!

Від її нахабства в мене подих перехопило.

А я ж цій Оленці допомагала. Гроші на навчання передавала. Її то з одного університету виганяли, то з іншого. Ніде затриматися не могла.

І тепер так? Хочуть мене з дітьми з власної квартири виставити?

- Це що за худа мимра? - пробасив "Лексейчик".

Бритоголовий амбал вийшов зі спальні, окинув мене незадоволеним поглядом. Потім повернувся до Олени.

- Звідки вона взялася?

- Моя родичка. Ірина. Вона вже йде, - процідила та й подивилася на мене так, ніби мріяла спопелити. - Так, Іро? Негарно в такий час по гостях ходити. Чоловік не зрозуміє. Мене мій Льошенька взагалі нікуди не відпускає саму.

- Облиш це, - амбал заіржав і знову перевів свій палаючий погляд на мене. - То це та сама Ірка? Дівка, яка олігарха собі відхопила?

- Арсанов не олігарх, - проворчала Олена. - Просто заможний чоловік.

- Ірка, значить, - якось дивно посміхнувся амбал, не зводячи очей із мого обличчя, а потім пройшовся нижче, вивчив фігуру. - Та вона як тріска. І не скажеш, що на ній пробу ніде ставити.

Цікаво мене родичі уявляють.

Але зараз це зовсім не хвилювало.

- Звільніть мою спальню, - спокійно сказала я.

- Чого це? - одночасно видали Оленка й Лексейчик.

- Я залишаюся тут жити.

- А нам куди?! - завищала Оленка. - Ти зовсім збожеволіла?!

- Вали назад до свого олігарха! - прогарчав Льошенька.

Трійнята прокинулися і закричали. Заплакали. Скандал їх остаточно розбудив та сильно налякав.

- Я своїх друзів наберу, - пішли погрози від амбала. - Вони в ментовці працюють. Тебе жваво звідси викинуть. Пискнути не встигнеш.

- Добре, - усміхнулася я. - Тільки не забудь їм сказати, що в мене є всі документи на цю квартиру.

- Олена, вона ж бреше? Хата ж твоя?

- Лексейчик, ну тут така справа...

- Яка?

- Не зовсім.

- Оленка, та ти...

Посипався добірний мат.

А мене було не зупинити.

Діти плакали. Потрібно було терміново вирішувати питання ночівлі.

Я пройшла до спальні повз Оленку й Льошеньку, які посипали одне одного не найприємнішими словами. Підхопила їхні подушки, ковдри. Згорнула все в простирадло і викинула за двері кімнати.

- Я ж цю чортову хату заклав! А якщо вони зрозуміють, що...

А ось це вже повз пропускати не можна.

- Заклав - куди? - різко запитала я. - Ти що, кредит у банку взяв під заставу моєї квартири?

- Не в банку, в іншому місці, - амбал якось знітився. - Але там теж надійні люди. Мої друзі. Вони мені на слово вірять. Документи не потрібні.