Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Антон та інші нещастя 📚 - Українською

Читати книгу - "Антон та інші нещастя"

477
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Антон та інші нещастя" автора Гюдрун Скреттінг. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 43
Перейти на сторінку:
мав жінку, — відповідаю я. — Маму… І цього достатньо.

Дорогою ми заходимо до Уле. Його не було сьогодні в школі, тому мама Уле попросила взяти з його полички в класі книжку й принести після уроків. Про гриби.

Іне передбачила, що на нас чекатимуть булочки, і вона мала рацію — ми ще здалеку це відчули. Іноді я думаю, що мама Уле навмисне широко відчиняє вікна. Вони завжди так радіють гостям!

— Твої друзі прийшли! — вигукує вона й усміхається до Уле, впускає нас до помешкання.

Звісно, я бачу різницю. Квіти в горщиках, декоративна кераміка, уявляю собі тут Уле маленьким дитинчам. Навіть свічки з ванільним запахом. Якщо вже нам з татом заводити в хаті жінку, то хіба таку.

Удома в Уле найбільше балакаємо ми з Іне. Може, виною тут булочки або тато Уле, який з величезним досвідом лікаря-стоматолога розуміє, що говорять люди з напханим ротом… Хай там як, та я набагато більше розповідаю про школу батькам Уле, ніж рідному татові.

Однак саме сьогодні мене через це замучило сумління. Тому я мовчу, хай Іне торохтить.

І вона торохтить: регоче, жує, розповідає, як ми до випускного свята вчитимемося танцювати полонез — парами. І про Сару й Вільде, які побилися за Кевіна, бо він страх, який гарний.

— Схоже на Сару й Вільде, — кажемо ми.

— Ага, схоже на Сару й Вільде, — підхоплює Уле.

Батьки Уле завжди тішаться, коли ми одностайні у чомусь.

Якщо добре подумати, то мій тато теж радіє, коли ми в чомусь погоджуємося. Тоді треба взятися мізинцями й задумати якесь бажання. Дурня повна, ніхто з нас у таке не вірить, але такі традиції, і ми їх любимо. Я зазвичай бажаю собі менші вуха, миру в світі або купу грошей.

Але досі ніколи не цікавився, яке ж бажання загадує собі тато.

— Хочу вам щось показати, — каже тато Уле.

Він киває нам, веде до комори, відчиняє шафу в кутку. Там стоять три вудочки. Новісінькі.

— Для весняної риболовлі, — гордо всміхається він. — Я подумав, як буде чудово, якщо ви всі троє матимете власні вудочки.

Ось такий в Уле тато.

Ми усміхаємося від вуха до вуха, і я, й Іне. Уле з родиною щовесни запрошують нас на одноденну рибацьку виправу на озеро. Там ми рибалимо, печемо на вогні ковбаски й купаємося до посиніння, а батьки Уле сидять тим часом на коцику й тримаються за руки. Потім тато Уле грає з нами в футбол і бадмінтон, щоб зігрітися після купелі. Він дуже приємний — тато Уле. І завжди веселий.

Я раптом думаю: «Приємно, мабуть, мати жінку, яку можна тримати за руку, сидячи на коцику? Хтозна».

Тато Уле зачиняє комору.

— До речі, Антоне, як справи з твоїм велосипедом?

Це він навчив мене ставити латки на колеса. Уле велосипеди не цікавлять, тож його тато неймовірно зрадів, що можна хоч комусь передати свої знання.

— О, чудово, — кахикаю я. — Велосипед класний. Лише трішки проколов… гуму.

ЖІНКА-МРІЯ У ЛІСІ

— Чи класний твій тато? — перепитує Іне.

Ми їдемо на велосипедах додому. Іне здивовано дивиться на мене.

— Я маю на увазі, — намагаюсь пояснити я, — якби ти була дорослою жінкою, як би ти його оцінила за шкалою привабливості?

Іне на хвильку замислилася.

— Десятибальною? Ну… десь на восьмому місці.

Я звів угору брови.

— Так мало?

— Дев’ять було б уже занадто. Sorry…

Чудово… У мене його гени. Усе ясно: вочевидь, вирости красенем мені не судилося. І знову дякую! Більше знати й нема потреби.

— Про що ти думаєш? — питає Іне.

— Ні про що…

Будинок Іне стоїть на вершечку пагорба. Він найбільший. Вона — єдина дитина у великому будинку зі скульптурами в саду й латунними штучками на дверях. Це тому, що її батьки мають силу-силенну грошей. Її мама адвокат.

Іне каже, що я теж цілком певно можу стати адвокатом, бо вже зараз, коли говорю, їй здається, ніби вона слухає новини по телевізору. Хтозна, чи це комплімент.

— Почекай хвильку! — командує вона.

Я чекаю, доки вона знову вийде з дому. Іне виходить з чимось схожим на каталог.

— Це мамин, — каже вона. — Але, думаю, можеш собі позичити.

Я дивлюся на книжку, читаю. «Вечірня школа», — написано на обкладинці, а нижче: «Вечірні курси та гуртки». Жінка з пензлем у руках і чоловік з вудочкою. Я запитально дивлюся на Іне.

— Йому просто необхідно вийти між люди, — каже Іне.

Я можу їхати, стоячи на педалях, усю дорогу аж донизу, до наших багатоповерхівок. Ми з татом мешкаємо в трикімнатній квартирі на першому поверсі. На дверній табличці написано: «Тут мешкають Пол і Антон». Та ось цієї миті, коли заходжу й скидаю в коридорі наплічник, у помешканні лише Пол. Тобто тато. Сам. Чомусь раніше це мені ніколи не спадало на думку.

Тато дивиться телевізор.

— Піца в духовці, — каже він.

Я відсуваю набік дві порожні картонки з-під піци, купку листів і гепаюся на канапу поруч з татом. Розмова чоловіків. Тата й сина.

Тато:

— То як?

Я:

— Нормально.

Ми викладаємо ноги на столик. Трохи пахне брудними шкарпетками й ледь пригорілою піцою. Та все ж ліпше, ніж вести бесіди про проколоті шини й гумкові нещасні випадки.

— Гарний був день? — цікавлюсь я.

— Гріх жалітися.

Тато приносить піцу, відрізає найбільш пригорілі краї.

Ми їмо й дивимося передачу «Довкола Норвегії». Про одну жінку, яка живе в лісі, і чоловіка, який так любив плести на шпицях, аж потрапив зі своїм плетивом у Книгу рекордів Ґіннеса. Що кому подобається…

Я крадькома поглядаю на тата. Так ніби збоку, ніби на незнайому людину. Чоловік, сорок років, видуті на колінах штанини, легка неголеність, волосся зв’язане в обвислий кінський хвостик. І хоч як мені не хочеться, мушу визнати: Іне знову заробила очко.

— Тату? — озиваюсь я. — Ти колись мав хобі?

Хитає головою.

— Не мав часу. Треба ж було про тебе дбати.

Якийсь час я мовчу, а тоді знову озиваюся.

— А якби ти не мав мене, тоді як?

Тато куйовдить мені чуприну й сміється.

— Тоді б я жив з жінкою-мрією у лісовій хатинці. Слухав пташині співи й плів трикілометровий шалик.

Три кілометри. Як може змінитися світ усього лиш за одну коротку добу.

Ще вчора вранці я був майже звичайним собі хлопцем. А сьогодні — нещастя з депресивним татом. Який думає про жінку мрії. У лісі.

Не так давно я бачив документальний фільм про

1 2 3 ... 43
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Антон та інші нещастя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Антон та інші нещастя"