Читати книгу - "Загублений світ"

Гледіс була така прекрасна в цю хвилину, що я мало не порушив піднесеного тону нашої бесіди, однак вчасно стримав себе і продовжував суперечку.

— Не всім же бути Бертонами і Стенлі, — сказав я. — Та й випадку такого не трапляється. А якби трапився, я б його не втратив!

— Ні, такі випадки випадають на кожному кроці. У тому й сутність мого ідеалу, що він сам йде назустріч подвигові. Його не зупинять жодні перешкоди. Я ще не знайшла такого героя, але бачу його як живого. Так, людина — сама творець своєї слави. Чоловіки повинні робити подвиги, а жінки — нагороджувати героїв любов’ю. Згадайте того молодого француза, що кілька днів тому піднявся на повітряній кулі. Того ранку бушував ураган, але підйом був оголошений заздалегідь, і він нізащо не схотів його відкладати. За добу повітряну кулю віднесло на півтори тисячі миль, кудись у самий центр Росії. От про таку людину я й говорю. Подумайте про жінку, що його любить. Яку, напевно, заздрість вона збуджує в інших! Нехай мені теж заздрять, що в мене чоловік герой!

— Заради вас я піду на все!

— Тільки заради мене? Ні, це не годиться! Ви мусите піти на подвиг тому, що інакше не можете, тому, що така ваша природа, тому, що чоловічий принцип у вас вимагає свого вираження. От, наприклад, ви писали про вибух на вугільній шахті у Віганеї. А чому ж ви не спустилися туди самі і не допомогли людям, які задихалися від задушливого газу?

— Я спускався.

— Ви мені про це не говорили.

— А що отут особливого?

— Я цього не знала. — Вона з цікавістю подивилася на мене. — Сміливий учинок!

— Мені нічого іншого не залишалося. Якщо хочеш написати гарний нарис, треба самому побувати на місці події.

— Який прозаїчний мотив! Це знищує всю романтику. Однак я дуже рада, що ви спускалися в шахту.

Я не міг не поцілувати простягнуту мені руку — стільки грації і гідності було в цьому русі.

— Ви, напевно, вважаєте мене безглуздою, що не полишила дівочих мрій. Але вони такі реальні для мене! Я не можу не йти за ними — це ввійшло в мою плоть і кров. Якщо я коли-небудь вийду заміж, то тільки за знамениту людину.

— Як же може бути інакше! — вигукнув я. — Кому ж і надихати чоловіків, як не таким жінкам! Нехай мені лиш випаде слушна нагода, і тоді подивимося, чи зумію я нею скористатися. Ви кажете, що людина повинна сама створювати свою славу, а не чекати, коли та прийде їй у руки. Так от хоча б Клайв[6] — скромний клерк, а скорив Індію! Ні, клянуся вам, світ ще довідається, на що я здатний!

Гледіс розсміялася зі спалаху мого ірландського темпераменту.

— Що ж, дійте. Ви маєте для цього все — молодість, здоров’я, силу, освіту, енергію. Мені стало дуже сумно, коли ви почали цю розмову. А тепер я рада, що вона збудила в вас такі думки.

— А якщо я…

Її рука, немов м’який оксамит, торкнулася моїх губів.

— Ані жодного слова більше, сер! Ви й так вже на півгодини спізнилися до редакції. У мене просто не вистачало духу нагадати вам про це. Але згодом, якщо ви завоюєте собі місце у світі, ми, можливо, відновимо нашу сьогоднішню розмову.

Ось чому я, такий щасливий, доганяв того туманного листопадового вечора кемберуелльський трамвай, твердо вирішивши не втрачати жодного дня в пошуках великого діяння, що буде гідне моєї прекрасної дами. Але хто міг передбачати, яких неймовірних форм набере це діяння і якими дивними шляхами я прийду до нього!

Читач, мабуть, скаже, що ця вступна глава не має ніякого зв’язку з моїм оповіданням, але без неї не було б і самого оповідання, тому що хто, як не чоловік, натхнений думкою, що він сам творець своєї слави, і готовий на будь-який подвиг, здатний так рішуче полишити звичний спосіб життя і пуститися навмання в оповиту таємничим сутінком країну, де на нього чекають великі пригоди і велика нагорода за них!

Уявіть же собі, як я, п’ята спиця в колісниці «Дейлі-газетт», провів той вечір у редакції, коли в голові моїй дозріло непохитне рішення: якщо вдасться, сьогодні ж знайти можливість зробити подвиг, що буде гідний моєї Гледіс. Що керувало цією дівчиною, яка змусила мене ризикувати життям заради її уславлення, — безсердечність, егоїзм? Такі думки можуть бентежити в зрілому віці, але ніяк не в двадцять три роки, коли людина пізнає запал першого кохання.

Глава II

Cпробуйте щастя в професора Челленджера

Я завжди любив нашого редактора відділу «Останні новини», рудого буркуна Мак-Ардла, і гадаю, що він теж непогано до мене ставився. Нашим справжнім владарем був, зрозуміло, Бомонт, але він звичайно жив у розрідженій атмосфері олімпійських висот, звідки погляду його відкривалися тільки такі події, як міжнародні кризи або падіння кабінету менестрів. Іноді ми бачили, як він велично прямує у своє святилище, спрямувавши погляд у простір і витаючи думкою де-небудь на Балканах або в Перській затоці. Для нас Бомонт залишався недосяжним, і ми звичайно мали справу з Мак-Ардлом, що був його правою рукою.

Коли я ввійшов до редакції, старий кивнув мені і зсунув окуляри на лисину:

— Ну, містере Мелоун, з усіх боків про вас чую. Ви робите успіхи, — привітно сказав він.

Я подякував йому.

— Ваш нарис про вибух на шахті чудовий. Те ж саме можу сказати і про кореспонденцію про пожежу в Саутуоркі. У вас усі дані, щоб стати гарним журналістом. Ви прийшли у якій-небудь справі?

— Так. Хочу попросити вас про одну послугу. Очі в Мак-Ардла злякано забігали по боках.

— Гм! Гм! А що таке?

— Чи не могли б ви, сер, послати мене з яким-небудь дорученням від нашої газети? Я зроблю все, на що здатний, і привезу вам цікавий матеріал.

— А яке доручення ви маєте на увазі, містере Мелоун?

— Будь-яке, сер, аби воно було пов’язане з пригодами і небезпеками. Я не підведу газету, сер. І чим сутужніше мені буде, тим краще.

— Ви, здається, не від того, щоб попрощатися з життям?

— Ні, я не хочу, щоб воно минуло марно, сер.

— Дорогий мій містере Мелоуне, ви вже занадто… занадто натхнулися. Часи не ті. Витрати