Читати книгу - "Свобода"

Про Петті всі знали, що виросла вона десь далеко на сході, у передмісті Нью-Йорка, і була однією з перших жінок, хто отримав повну стипендію з баскетболу у Міннесоті, де на другий рік навчання, згідно з написом на тарілці, що прикрашала стіну домашнього кабінету Волтера, вона потрапила до другого складу національної збірної США. Незважаючи на її велику зосередженість на родині, Петті зовсім не була прив’язана до своїх родинних коренів. По кілька місяців вона зовсім не виїздила із Сент-Пола, та зовсім уже було незрозуміло, чому ніхто зі сходу не приїздив до неї, навіть її батьки. А коли її дуже вже настирно розпитували, вона відповідала, що обоє вони зробили багато добра людям, її батько має власну юридичну практику у Вайт-Плейнз, а мама її — політик, так-так! — депутат законодавчих зборів штату Нью-Йорк. А потім вона поважно кивала головою і казала: «Так, саме цим вони і займаються», — і на тому тема вичерпувалася.

Особливою грою серед знайомих було змусити Петті визнати, що хтось повівся «погано». Коли їй казали, що Сет та Меррі Полсен влаштували велику вечірку на честь Хелловіна для своїх близнюків та запросили дітей з усього кварталу, за винятком Конні Монаген, Петті лише сказала, що то було «дуже дивно». Коли вона наступного разу побачила Полсенів на вулиці, вони пояснили, що все літо намагалися вмовити матусю Конні Монаген, Керол, припинити викидати недопалки з вікна своєї спальні просто в маленький басейн їхніх діточок. «Так, це і справді дуже дивно, — погодилася Петті, похитуючи головою, — але знаєте, Конні в цьому зовсім не винна». Полсени, тим не менш, не заспокоїлися на її «дивно». Вони хотіли, щоб поведінку цієї жінки назвали соціопатичною, пасивно-агресивною — вони хотіли почути слово «погана». Їм було потрібно, щоб Петті обрала один із цих епітетів і приєдналася до них у ганьбі на адресу Керол Монаген, але Петті виявилася просто нездатною піти далі, ніж «дивно», а Полсени у відповідь відмовились запрошувати Конні. Петті так розлютилася через цю несправедливість, що вивезла власних дітей, Конні та одного шкільного друга до гарбузової ферми і влаштувала їм поїздку на возі; але найгірше, що вона змогла сказати вголос про Полсенів, — що жага помсти маленькій семирічній дівчинці виглядає дуже дивно.

Керол Монаген була єдиною матусею на Бар’єр-стрит, що жила там стільки ж, скільки сама Петті. Вона прибула до Ремзі-Гілла за допомогою того, що ви б назвали програмою обміну за заступництвом, бо ця леді була секретаркою якогось «великого боса» у Ганнепіні, штат Міннесота, який викинув її зі свого округу саме після того, як зробив їй дитину. Долучити матір своєї незаконної дитини до платіжних відомостей власної контори — з кінця сімдесятих таких міст-близнюків[5] та подібних юрисдикцій, де це досить легко було узгодити із владою, вже майже не існувало. Керол стала однією з тих збентежених службовців, котрі кожну годину бігають на перерви у міському патентному бюро, а на її попереднє місце, на тому боці річки, взяли іншу людину, із такими ж добрими зв’язками. Орендований будинок на Бар’єр-стрит по сусідству з Берґландами, очевидно, входив до їхньої угоди; інакше було б зовсім незрозуміло, чому Керол погодилася жити в тому, що тоді можна було назвати лише нетрями. Раз на тиждень влітку дитинча з пустими очима, одягнене у «фірмовий» комбінезон відділка парків та відпочинку, приїжджало у сутінках на позашляховику без позначок і косило їй газон; взимку та сама особа з’являлася, щоб зчистити сніг з тротуару біля її будинку.

На кінець вісімдесятих Керол виявилася єдиною у всьому районі, хто не облагороджував свого подвір’ячка. Вона палила «Парламент», висвітлювала волосся, перетворювала нігті на зловісні кігті, годувала доньку виключно напівфабрикатами, а по четвергах приходила додому дуже пізно («Це ніч, коли матуся гуляє», — пояснювала вона таким тоном, ніби у всіх матусь є такі ночі), тихенько прокрадаючись до будинку Берґландів, відчиняючи двері ключем, який вони зробили для неї, і забирала Конні, що спала на дивані, куди Петті поклала її, накривши простирадлом. Петті була неосяжно щедрою у своєму догляді за Конні в той час, коли Керол не було вдома (вона працювала, або ходила по магазинах, або займалася своїми четверговими справами), тому Керол зробила з неї безкоштовну няньку. Також Петті не могла не помітити, що на її щедроти Керол відповідає зневажанням її доньки, Джесіки, сюсюканням із її сином Джоуї («Як щодо ще однієї обіймашки від маленького серцеїда?»); із Волтером вона взагалі вела себе набагато вільніше, ніж це дозволяють звичайні сусідські стосунки: у своїх тонких, як павутиння, блузах та на височезних, наче в офіціантки, підборах вона вихваляла завзятість та хазяйновитість Волтера і пирскала від сміху після будь-якої його фрази. Проте найгірше, що зуміла Петті сказати про Керол за всі ці роки, так це те, що життя у матусь-одиначок дуже складне і що коли Керол і поводилася іноді дивно, то лише для того, аби захистити себе.

Для Сета Полсена, котрий згадував Петті занадто часто, як на думку його дружини, Берґланди були лібералами з відчуттям глибокої провини, яким потрібно вибачати всім, щоб не соромитися власного щастя, і яким бракує хоробрості визнати власні привілеї. Однак ця Сетова теорія мала серйозний недолік: Берґланди аж ніяк не були привілейованими; єдиним майном, наскільки це знали сусіди, у них був будинок, та і його вони відбудували власними руками. Іншим недоліком, на який вказала Меррі Полсен, було те, що Петті не вирізнялася прогресивністю, нічого спільного не мала з феміністками (не працювала, відстежувала дні народження, випікала те дідькове печиво) і, схоже, мала відразу до політики. Якщо в її присутності згадували вибори або кандидатів, вона відчайдушно, але марно намагалася зберегти своє звичне радісне «я» — ставала збудженою, постійно кивала головою й підтакувала. Меррі, на десять років старша за Петті (і на вигляд теж), у Медісоні була активісткою руху «Студенти — за демократичне суспільство», а зараз дуже захоплювалась лише французьким вином «Божоле нуво». Коли на вечірці Сет втретє чи вчетверте згадав Петті, Меррі почервоніла, як «Божоле нуво», й оголосила, що у так званій дружності Петті Берґланд немає ані свідомості, ані солідарності, ані політичної вартості, ані гнучкості системної однорідності, ані духу справжнього комунітаризму, а є виключно регресивне домогосподарське лайно, та, чесно кажучи, на думку Меррі, якщо пошкребти сильніше цю гарну-прегарну шкірку, то в Петті можна знайти щось досить уперте, егоїстичне й зарозуміле! Адже