Читати книгу - "В окупації, Мінович Олександр"

Двоє дорослих та двоє дітей. В 2014 році вони спасались у нас від тої війни, що була в їхньому місті. Тепер попали, наче в яблучко-десяточку, в те, від чого втікали вісім років тому.

Разом зі слов'янськими нас у хаті десятеро. Трошки тіснувато, але явно веселіше й затишніше, ніж коли вдвох чи трьох. Згодом відчули і визнали – гуртом і біда не така страшна. При відсутності світла, води, газу потрібно крутитися: хтось дрова заготовлює й рубає, хто воду носить, багаття розпалює та підтримує, їсти готує, хтось миє, чистить, собак-котів кормить-доглядає, порядки наводить. День заповнюється, замість того, аби сидіти й скніти, та тільки те й робити, що слухати вибухи.

Десятилітній Матвій не дає спокою нікому, всидіти на місці не може й хвилини, гасає по хаті, наче з моторчиком всередині. Йому треба когось тормошити, заставляти виконувати його забаганки, грати в його ігри. Здається, він може відволікти від усього, навіть од війни, якою він зовсім не переймається. Матвій слугує прикладом відваги – вибухів майже не боїться. За цих обставин хлопець краще всякого психолога й найміцнішого сховку.

Ввечері, коли стає темно, і не має змоги щось робити, граємо з дітьми в різні ігри. В назви міст:

– Львів, Вінниця, Яворів, Вишневе…

– Я виграв, я виграв, на "е" ніхто не знає, – кричить на всю хату переможно хтось з дітей і ми починаємо заново.

Гра в міста надоїдає й переходимо до розповідей-бувальщин (наприклад: коли і що хтось вкрав). Старша за Матвія, його сестра Ніка, показує клас – найдовше з нас може стояти на одній нозі міцно закривши очі. Вона щаслива дитина, якій можна тільки позаздрити – ніколи нічого не крала.

В підвал ми не лазимо, я переконав домочадців у недоцільності такого. Снаряд може дістати й у підвалі, проте коли там привалить, то скоріш за все не вилізеш, будеш з голоду помирати, а в хаті хоч більше шансів вилізти з під уламків. Та й вірогідність попадання невелика. Підвал же має ще й свої недоліки. Дехто важко простуджувався, з'являлися прояви ревматизму. У нас був випадок, коли чоловік довго просидів у підвалі й у нього здали ноги, почалася гангрена, дві ноги ампутували.

Через днів десять наш зовнішній вигляд сильно змінився: чоловіки неголені, відпустили бороди – звикли ж до електробритв, а заміни електричним ніхто давно не тримає. Жінки забули про педікюр-манікюр, зачіски, з часом і про фарбу. Біля багаття так закоптилися, хоч подавай до пива замість вобли копченої. Жартуєм: "Оце законсервувалися! Копчене ж довго зберігається!".

З дев'ятого березня почалися морози. Вночі до мінус десяти, вдень мінус три-чотири. Хто немає дров, вишукує те, що горить. Гілки, залежаний старий хмиз, трухляві дошки – йдуть тепер для обігріву й готування їжі.

Село поступово евакуюється, дехто самотужки, інші організовано з рятувальною службою. Біля клубу збираються люди, з гнітючим настроєм довго чекають обіцяного виїзду. Болісно прощаються з рідними й таким дорогим своїм, яке приходиться покидати невідомо на який час. Частина людей не знає, куди й до кого їде, де буде безпечно, хто зможе приютити. Під час виїзду гине один чоловік, також поранило його дружину – в них попадає снаряд. Орки-окупанти забирають на блок-постах мобільні телефони, цінні речі. В знайомого зняли з руки годинник, який показався їм дорогим. В Ірпені люди переходили через річку вбрід, мій приятель віз немічну матір на тачці, інші знайомі переносили неходячу людину в порожньому корпусі холодильника, оскільки більш підходящих носилок не змогли найти.

Одинадцятого березня вночі, о 4.30. так кілька разів щось шарахнуло, неначе стався ядерний вибух. Зранку кинулися втікати вже й ті, що до цього найстійкіше трималися. Сильно зруйнувало декілька будинків, трохи пошкодило сусідні з ними будинки, сараї, паркани. Здається збили ракету. Я днями ходжу й збираю гострі пластини-осколки і складаю до купи.

Мої гості не витримують і теж виїжджають. Прощаємось ніби назавжди. Сумно і залишатися, і їхати. Коли нас стає менше, тривога й неприємні відчуття посилюються. Дійшов до висновку: в таких умовах чим більше людей коло тебе, тим краще. Це немов маленька риба в косяку, коли її атакують хижаки. Тримайся гурту, й будеш мати хоч якусь підтримку, хоч якесь відчуття ліктя, плеча, до якого можна притулитися. Згодом дізнаємося, що евакуація слов'янців відбулася в екстремальних, жахливих умовах. Вони були змушені кидатися з одного боку в інший, з одної дороги на другу, їхати по полю бою в колоні з танками, через спалені й зруйновані місця. Заставили таки випити свою гірку чашу, добре помордували психічно, схоже саме таку ціль ставили перед собою наші вороги.

Після того, як орки розбили магазини, в них залізли місцеві мародери. Хтось з господарів сам дозволив брати продукти, а до когось приходили непрошені гості. Стосовно продуктів й ліків – можна народ зрозуміти, все рівно пропадуть, або ворогу дістануться. Декому не вдалося запастися – безвихідь, їсти ж щось потрібно, то теж куди не йшло, проте коли почали тягнути з промтоварних магазинів – це вже був грабунок чистої води. Не дарма кажуть кому війна, а кому вона за матір рідну. Каюсь, я споживав винесене з магазинів і аптеки, хоч сам не мародерствував. Оправдувався, як багато хто: не пропадати ж добру, не віддавати ж оркам. П'яниці й наркомани, легкі на руку люди, спішили взяти, як їм здавалося, своє. Проте здебільшого були такі, які взявши що-небудь з магазинів та аптеки, роздавали іншим людям. На вулиці знали, до кого звернутися, аби збити високий тиск чи отримати знеболююче. Коли деякі наші односельчани почали розтягувати склад побутової хімії, то таке було дуже прийнятним. Якби туди влучив снаряд і склад загорівся, ми могли б вчадіти-задихнутися від такого диму, змішаного з багатьма хімічними сполуками. Негативним прикладом служила сусідня Буча. Коли там горіли такі ж магазини чи склади, небо заволочувала чорна густа хмара, яка довго не розвівалася й доносила до нас запах горілого пластику та ще чогось ядучого. Вигляд тої хмари був не менш страшним, аніж вибухи снарядів.

З невеликого числа тих, хто залишився в окупації, утворилась нова громада зі своїми порядками: люди згуртувалися, ті, які мали радіо й батарейки до нього, розповідали новини, хто допомагав з водою, дровами. Ті, хто мав генератори, вмикали їх ненадовго. Із-за малого запасу пального старалися тільки підзаряджувати ліхтарики, телефони. Будь-які гроші не ходили, люди ділилися безкорисно всім, чим могли. Мої односельці годували людей, які не вміють собі дати ради, ділилася яйцями, молоком, коли мої сусіди зарізали порося, яке не було чим кормити, м'ясо рознесли по ближніх домівках та тим, хто більше потребував. На фермі залишилися корови. Частину односельчани порозбирали по домівках, інша частина залишилась на фермі. Коли не стало світла, доїли руками, згодом ніби встановили генератор. Молоко роздавали людям безкоштовно. Найбільше його ішло на школу, в якій розмістилася частина мешканців, що втратили житло, чи з різних причин не могли жити в своїх оселях, а також біженці з сусідніх сіл, які шукали порятунку. В умовах небезпеки й окупації багато людей показало свою високу людяність і навіть героїзм. Опікувалися хворими, покинутими тваринами, брали на себе роль організаторів, управлінців, волонтерів, турбувалися за інших більш ніж за себе. Велика подяка й хвала цим достойним. Можна пишатися, що серед нас такі є.

В селі стали всі вітатися, навіть незнайомі. Коли пішла чутка, що орки патрулюють вулиці не тільки на машинах, а й пішки, в цивільному, то вітатися почали з секретом. Спочатку: "Доброго дня!", а згодом, як чули відповідь правильною українською, додавали по-геройськи: "Слава Україні!".

Мобільного зв'язку майже відразу не стало. Телефонувати можна було в двох-трьох місцях, проте й там зв'язок був не завжди. Якось мені вдалося зайти в дев'ятиповерхівку і зв'язатися з дітьми, аби повідомити, що живий. На другий раз так вже не вийшло – жителі будинку, старі жінки, сказали, що приїжджали окупанти на танках і попередили: якщо далі будуть йти дзвінки з цього місця, то розстріляють будинок, зрівняють із землею. Подібне почув і в іншому місці. І до цього був ризик дзвонити, можна було натрапити на орків, а після попереджень жителів намагався зайвий раз не створювати їм та собі небезпеки. Окупанти часто забирали мобілки, розбивали їх або ламали сім-картки.

Колони танків та БТРів стали проноситися нашими вулицями щодня. Ночували біля ферми чи коледжу, а зранку виїжджали на позиції десь в район села Мироцьке і звідти довго вели стрілянину у напрямку Гостомеля.

До нас доходять чутки, що окупанти застрелили місцевого хлопця, другого брали в полон на кілька днів і знущалися, на дальньому кутку села розстріляли кількох людей. Якось поблизу нашої хати пронісся рашистський БТР, зупинився за сусіднім будинком, звідти почувся крик, а потім стрільба з автоматів. Через невеликий час машина з окупантами розвернулася і знову пронеслася повз нас. "Когось напевно застрілили, – мелькнуло в моїй голові, – а може поранили й допомоги потребує". Швидко кидаюсь до місця стрільби, бачу розкурочений асфальт на місці розвороту БТРа і розсипану на дорозі картоплю. Нікого. Не знаходжу слідів крові й зітхаю з надією, що може все обійшлося без жертв. Потім з'ясувалося, що орки чомусь гналися за інвалідом, який пересувається на двох милицях та не говорить. Почали кричати до нього, а він мовчить. Аби заговорив, вирішили настрахати, вгативши з автоматів поверх голови. Мабуть після цього дійшло, з ким мають справу, й тоді поїхали геть, а переляканий інвалід забився-сховався у вузькому проході між хатами. Такий собі "мирний" епізод нашої окупації.

Нам везе – окупанти в нашу хату не заходять і навіть не заходять на нашу вулицю. Односельці передають розмови з ними:

– Чого ви до нас присунулись? Шо вам свого мало?

– Нє бойтєсь, ми правітєльство вашє памєняєм і уйдьом…

Іншим разом:

– Шо вам у нас треба?

– Ми хатім вєрнуть савєтскій саюз…

Окремо про домашніх тварин.

Сьогодні домашні тварини здебільшого вже не займають того місця, яке їм призначалося споконвіків. Не ловлять мишей, не вміють полювати за іншою живністю – без людини не проживуть.

Коли основна частина наших мешканців виїхала подалі од війни, по селу стали бігати зграї голодних собак.