Читати книгу - "Розмова двох кумів про земські діла, Мирний Панас"

До самого

Поліцеймейстера доставлю!

Облупе шкуру на тобі!”

Так я у ноги як прибавлю

Ходи – та й втік-таки собі.

– А сват же як? – Уже й не знаю,

Чи сват утік раніш, чи ні…

І досі, куме, як згадаю,

То страшно робиться мені!

Довіку не піду в ті збори,

В які збираються пани,

Нехай їм всячина: ще добре,

Що не досталося в штани.

А то б ти на собі спитав,

Як рідна матінка голубить,

Ота, що пан з Ромна взивав.

Вона, бач, наші спини любить,

А панські ні… Що то пани?

Одна душа їм наша мила,

Щоб довш жила, на їх робила.

Про шкуру ж – байдуже вони!

Одну спусти – другая буде,

Такі вже з їх предобрі люди!

Ходімо ж, куме, в мою хату

Та вип'ємо за того свата,

Панка того з Золотоноші,

Що розпинавсь за душі наші.