Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Темні таємниці 📚 - Українською

Читати книгу - "Темні таємниці"

427
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Темні таємниці" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Детективи / 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 69
Перейти на сторінку:
тим більше схилявся до думки: отак дочекатися світанку, насправді недовго лишилося. Потім рухатиметься далі, уже не блукатиме, ліс не здаватиметься лабіринтом із дерев та кущів, густих, колючих. Рано чи пізно дошкутильгає до траси. А вона десь близько, територія прикордонна, дорога міжнародного значення. Машин багато, котрусь та й зупинить. Як пощастить – нарветься на прикордонників. Це військові, діятимуть навіть ліпше за поліцію.

Плани перележати порушили комарі.

Євген намагався не зважати на прикрих комах. Відмахувався, поринувши у власні думки й будуючи план за планом, один кращий від одного. Та настала мить, коли комарині жала перетягнули на себе увагу й почали серйозно дошкуляти. Комахи неприємно дзижчали, лізли у вуха, мовби збиралися звити в кожному гніздо, атакували не захищені короткими рукавами руки. Футболка теж погано захищала – гострі жала штрикали крізь неї, вражаючи живіт, груди, спину. До того ж знизу долучилися розбуркані мурахи. Євген уявив себе героєм фільму жахів, якого обліплюють огидні, подібні до комашні монстри, збираючись обгризти його, ще живого, до кісток.

Він не стримався – вигукнув:

– Та пішли ви, зарази!

Миттю завмер, похололо. Злякався – почують, адже погоня може рискати десь поруч. Євген навіть зіщулився, ліг на бік, підтягнув коліна до живота, скрутився в позі ембріона. Полежав так кілька хвилин, аж поки комарині й мурашині укуси не почали дошкуляти сильніше за переляк. Обережно розпрямився, далі став цапки, нарешті звівся на рівні. Обтрусився, намагаючись скинути невидимих у темряві мурах. Видихнув, рушив далі. Спершу йшов швидко, широко ступаючи, потім перейшов на біг підтюпцем.

Весь час Євген сунув навмання, дуже приблизно уявляючи, де знаходиться кінцева мета – дорога. Для нього зараз важливіше – забігти чимдалі звідти. Куди ноги виведуть, туди й вийде. Але в голові чітко, міцно вбилося: порятунок має бути в протилежному напрямку від пастки. Логіка така собі, кульгала на обидві ноги, та іншої Євген не знаходив. Якщо бігти далі від небезпечного місця, тримаючись при цьому прямо, не звертаючи нікуди, порятунок неодмінно буде на протилежному кінці шляху.

Він до кінця не вірив у власну теорію.

Тим більше здивувався, коли враз місячне сяйво вихопило спереду порожнечу замість обридлої лісової стіни. Дерева мовби розступалися перед утікачем. Кущі, навпаки, густішали й ніби тримали за одяг, намагаючись затримати зухвальця з останніх сил. Не пустити, скувати рухи, обплести руки й ноги – знову згадалися сцени з типового фільму жахів.

– Ану, нафіг! – відчайдушно рявкнув Євген, наче слова могли налякати підступні чагарі.

Дивно – більше заростів на шляху не виникало. Ніби були й раптом щезли. Кілька останніх метрів до шосе він не пройшов – пролетів і, уже ступивши на асфальт, знову поточився. Не встояв на ногах, гепнувся на п’яту точку, забився, незграбно завалився на бік. Полежав так, полегшено дихаючи й навіть нервово посміюючись. Збоку його смішки могли здатися ознакою божевілля. Проте Євген готовий був подивитися на тих, хто пережив те, що й він, і зберіг здоровий глузд.

Він навіть пишався собою зараз.

Доля далі доводила, що симпатизує відчайдухам. Лежачи, Євген ураз почув найкращі звуки в цілому світі – гудіння. До нього наближалася якась машина, і він швиденько підвівся, повернувся в напрямку шуму двигуна. Так виявив: стоїть недалеко від місця, де шосе повертає.

Наступної миті з-за повороту виринули дві яскраві фари. Євген уже не стримував себе – замахав руками, щось закричав, кинувся навперейми.

З вигляду, легкове авто.

Водій скинув швидкість.

Але тільки для того, аби плавно, майстерно скрутити, оминаючи людину посеред дороги.

Євген уклякнув й розгубленим поглядом провів того, хто мав би його врятувати. Не раз бачив щось подібне у фільмах про потерпілих у відкритому морі. Люди гойдалися на хвилях або в човні, або в рятувальному жилеті. Пливли навмання, виглядаючи корабель чи літак. А коли бачили те чи інше, починали горлати до хрипу, махати руками, звертати на себе увагу. Тільки ж марно, бо корабель пропливав поруч, літак зникав за хмарами, а жертву накривала хвиля розчарування. Аж до втрати сил та надії.

Хто завгодно – але не він.

Відчувши в собі незнані раніше сили, Євген міцно вперся ногами у тверде шосе. Розпростав плечі, труснув головою, зціпив зуби. Він уже на дорозі. Тут не ліс. Куди б не йшов, хоч як не заблукаєш. Марно спробував визначити, де північ, де південь, і так само без успіху пошукав Велику Ведмедицю серед розсипу зірок. Укотре обтрусився, обсмикнув краї футболки. Розвернувся в бік повороту, закрокував уперед.

Щойно завернув і пройшов з півсотні метрів, спереду знову долинув звук машини, що наближалася.

За хвилину моргнули фари. Євген рішуче став посеред дороги, маючи надію – тепер водій точно зупиниться, бо не захоче збивати перехожого. Але коли вклякнув, розставивши ноги й стиснувши кулаки, майнуло: усе, за мить скінчиться. Бо авто не думало гальмувати й, схоже, не мало наміру об’їхати несподівану перешкоду. Тут у радіусі десятків кілометрів нема живої душі. Якщо збити людину, ніхто не побачить. Навіщо комусь убивати його на шосе, Євгена зараз не хвилювало. Ну, є така потреба – і по всьому.

Машина йшла на таран.

Гальма скреготнули, коли між машиною й людиною лишилося менш ніж десять метрів.

Євген не надто знався на марках, проте джип від інших автівок відрізняв.

Стояв і дивився на водія, мужика трошки за сорок, у плямистих штанях, армійських берцях та камуфляжній куртці з закасаними до ліктів рукавами. Той неквапом вийшов назовні, розміреним кроком наблизився до порушника його спокою. Євген не встиг розгледіти його рис: водій поклав ліву руку йому на плече, а правою затопив у живіт.

Потемніло.

Забракло повітря.

Євген зашипів, мов пробитий м’яч. Хотів опуститися на коліна. Плямистий не дозволив. Далі тримаючи, ударив знову. Легше, ніж спершу, та все одно боляче. Послабив хватку після третього удару. Дочекався, коли жертва сяде на асфальт. Потому міцно взяв за карк, потягнув угору, рвучи футболку й змушуючи звестися.

– Жити набридло? – питав тихо, навіть миролюбно. – Так ми це зараз виправимо.

– Я не… – разом із повітрям забракло слів.

– Що ти? Чого «не»?

– Не буду.

– Не будеш?

– Більше не буду… Так…

– Як це – так?

– Під машину… – й одразу, без переходу, боячись не встигнути, видихнув: – Убивають.

– Кого?

– Усіх, – вичавив, тут же виправився. – Там… убивають… Людей… Я втік.

– Звідки ти втік?

Євген махнув у напрямку лісу.

– Піщане. Це називається Піщане.

– Є таке, – тепер плямистий міняв гнів на милість, у голосі лють змінилася докором:

1 2 3 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Темні таємниці», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Темні таємниці"