Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Господар рано зібрався їхати до Теребовлі на ярмарок, виніс упряж, а саней нема. Цілий день шукав господар у селі свої сани, а під вечір прийшов до нього сусіда. Він співчував Капоті і висловлювався так:

Конокради крадуть коней, а, щоб крали сани без коней, такого ще не було. Прощаючись сусіда заговорив про погоду і показав пальцем на повний місяць, що саме викотився з-за стодоли. Капота враз занімів, відкривши рота. Коло місяця підпирало дишель його саней: "Та ж то мої сани!".

Яків любив слухати Луцеві розповіді про сільські новини, а як приходив до хати Гумінєцький, то це було справжнє свято. З батьком вони згадували випадки Першої світової війни, сперечалися про політику. Найбільше малому хлопцеві подобались довгі зимові вечори. Закінчивши домашні роботи коло худоби, птиці та коней, сусіди сходилися до хати. Батько шив чи, як мама казала, "ліпив" сусідам кому штани, кому блузку. Штани шив за один раз, а блузку перешивав по кілька разів, бо важко було йому добре пришити рукави. На поміч приходила мама, і батько у неї на плечах фастригував ті рукави. Вона часто сердилася, і малому ставало жаль тата, бо хіба він винен, що рукав зле лежить на маминому плечі. Якщо мама така мудра, то нехай сама його пришиє. Добре, що вона сварить тата, коли нема сусідів, бо при чужих людях було б соромно за тата і за свою родину.

Крім Луця і Гумінєцького, до хати часто приходили Петро Джурба і Туркулова Текля. Та завжди нарікала на свого сина Стефана:

– Зібралася йти на поле копати бараболю і кличу свого сина, а його нема. Шукаю по подвір'ї – нема, на городі, за стодолою – нема. Питаю брата Луця, чи не бачив Стефана? Не бачив. І де ж, думаю, він подівся? Ага, згадала! Підкрадаюся до виходку, заглядаю через дірку, а він (щоб ви думали?) зняв штани і читає книжку. Ну, думаю, я тобі почитаю! Беру хутенько відро води, підходжу ближче і враз виливаю через незакриту частину виходку (За браком дошок селяни тоді не робили дашків над туалетами). Яків слухав смішну історію і дивувався: невже то мова про того самого Степана Серафина, котрий навчає його грати на мандоліні. Невже це той самий Степан, який, замість копати в полі бараболю, читає у виходку книжку, вчить у неділі і свята хлопців та дівчат співати. Невже це той самий Степан, що диригує в церкві хором разом із зятем священика Глинського. За учителя Степана стало малому Якову боляче. Не раз він бачив, як до похилої глиняної Серафинової хати, де білі стіни ледве виглядали з-під великої шапки солом'яної стріхи, заходили старші хлопці і дівчата на репетицію. Спочатку всі дівчата сиділи на призьбі і тоді, здавалось, що нема хати, а є тільки великий солом'яний дах і під ним гама вишитих сорочок. З-поміж вишитих сорочок та заквітчаних дівочих голівок дивилося на дорогу маленьке віконце, розділене двома горбильками навхрест. Хата мала тільки два таких віконця.

У тій хатині, подібній до Шевченкової, родився і виріс напівсиротою великий диригент цілого села. Батько, ще маленького покинув його і виїхав до Канади на заробітки, та так і не повернувся додому. Текля сама давала раду на господарці, сама, як могла, виховувала сина, свою єдину надію. Ким він міг би стати, якби закінчив консерваторію! Та ба, звідки було взяти солом'яній вдові гроші на школу. Чотири класи освіти тоді були обов'язкові для дітей села. Та ще в третьому класі всі вчилися по два роки – незалежно від успішності, а в четвертому – три роки. Ось таку семирічку закінчив Степан. Разом з мамою господарював на двох чи трьох моргах поля. Старенька хата, старенькі хлівці і така стодола. Пас, як і всі діти, спершу гуси, потім корови – і не тільки свої, а й сусідські. Мамин брат, вуйко Луць, господарював навпроти через дорогу, мав двох синів – Зенка і Миронка, трохи молодших від Степана.

Через межу від них проживала багатодітна родина Гуменюків. Старші сини: Ярослав, Дмитро, Павло, Іван, Гринько мали прізвище Семків, молодші сини: Міхал, Степан, Іван – мали другого батька – Гуменюка.

На пасовиську хлопці зазвичай говорили про війну, особливо про козаків. Це стало майже традицією. Книжок про козацькі часи в сільській бібліотеці не бракувало. Історичне минуле України, перелите в романи Куліша, Чайковського, Лепкого, Юрченка, в поезію Шевченка, Франка, Лесі Українки, Олеся, Грінченка, Грабовського, Шкрумеляка, проникало в юнацькі серця солодкими мріями.

Періодичні журнали "Золотий колос", "Дзвіночок" та книжки з бібліотеки бентежили дитячу уяву, кликали стати подібними до героїв прочитаних романів, боротися, як вони боролися, чи вмерти, як вони вмирали. Так чи не так, але сіра буденщина біля батькового господарства у здоровому тілі викликала душевний бунт. І коли ці вчорашні пастухи в святковому одязі – вишиваних сорочках, з гладко заструганими палицями для спортивних вправ у руках демонстрували, переважно на майдані коло церкви, стрілецькі вправи, то кожен уявляв собі це, як генеральну репетицію перед походом на ворога. Міцно стиснута в правиці палиця ставала уявною шаблею, чи рушницею. Краще патріотичне виховання годі уявити .

Вправи з палицею, з якою майбутній герой стане до бою, започаткував студент Львівської теології, Іван Збаращук – сусід Серафина. На літні канікули він, як і всі студенти, приїжджав до батьків, але поводився вже по-панськи. Корів не пас, в поле косити чи жати не ходив. Босим його вже не бачили. Однолітки дивилися на нього скоса, а молодші – з повагою. На початках навчання стрілецьких вправ відбувалися за річкою, біля Туркули. Хлопці й дівчата ходили на ці імпрези переважно босі. Хлопці робили вправи з палицями, дівчата – з хустками. В організації сільської молоді Іванові охоче допомагали дочки священика: Дарка і Ольга – учениці гімназії. Той же Збаращук започаткував у селі волейбольну гру – сітківку. Яків не раз згадував добрим словом отця Збаращука, особливо першу зустріч з ним у третьому класі.

Тільки-но Яків вийшов з подвір'я на дорогу, як побачив Івана – студента теології. Йшов він повільно, з панською гідністю, до Якова усміхнувся, коли той чемно привітався:

– Слава Ісусу Христу.

– Слава навіки, – відповів і злегка торкнувся він правицею капелюха.

Яків стояв на містку проти свого подвір'я і чекав, поки Збаращук пройде, але той поманив його до себе і лагідно спитав:

– А як тебе звати?

Яків, – тихо відповів хлопець.

О, це гарне християнське ім'я. Коли виростеш, будеш гордитися своїм покровителем. Можливо, він передасть тобі свої благородні риси характеру і своє благословення.

Відтак узяв Якова за плече, полою довгого плаща прикрив його і спитав:

– Якщо ти українець, то повинен знати, хто і коли охрестив Русь –Україну.

Яків підняв на Збаращука очі і не зовсім впевнено сказав:

Володимир Великий, у 983 році.

– Дуже гарно хлопче, тільки з цифри три треба зробити вісім.

Вийняв з кишені цукерок "Наша марка", вклав Якові в руку.

Тепер біжи до школи і ніколи не забувай, коли хрестили Україну.

Враження від першої зустрічі з молоденьким шляхетним студентом теології проніс Яків через усе своє життя. Минуло відтоді 50 років. Аж у 1988 році в колишній сільській читальні "Просвіти" села Яків організував зустріч односельців, котрі мали вищу освіту. На зустріч приїхав і отець Збаращук.

А чи пригадуєте, отче, хлопчину, якого ви спитали про дату хрещення України? – запитав сивий Яків старенького отця?

– Цю дату запам'ятав я на все життя. Дякую вам за науку. І вгостив отця цукерками "Наша марка".

Для культурного розвитку села чимало зусиль доклав священик Петро Глинський. На місці старої корчми він організував будівництво читальні з бібліотекою і крамницею. Збирати кошти на це діло він доручив поважним сільським господарям. Ще 400 злотих позичив з церковної скарбниці. Церковні гроші збирали в неділі і свята під час відправи Богослужіння старший брат і старша сестра з церковного комітету. Кожен селянин – (ходили до церкви всі, за винятком хворих і пастухів) вважав своїм обов'язком кинути на тацю не менше п'яти грошів, багатші жертвували більше. Були й пожертви великі, після одужання чи пережитого лиха. Рушники, ікони, срібні хрести, дзвони були куплені віруючими у важку хвилину їх фізичного чи духовного випробування. Були випадки, коли самотні люди у своєму передсмертному заповіті передавали на відбудову церкви всі свої зароблені тяжкою працею достатки – поле, господарку, гроші. Нащадки зобов'язані відшукати в архівах їхні імена і золотими буквами викарбувати їх біля вхідних дверей старої церкви і читальні "Просвіти".

Петро Глинський разом з сім'єю мешкав біля церкви на так званій плебанії. Це одноповерховий будинок з 4-ма чи 5-ма кімнатами, покритий червоною черепицею. На великому подвір'ї – стайня на дві пари коней, 4 корови, свині, індики, качки, гуси, кури. За хлівом стояла окремо під солом'яною стріхою стодола. Між цвинтарем, межа якого закінчувалася на стежці, що вела від дуба – теперішньої могили повстанцям з ОУН – аж до лісу, і забудованим подвір'ям ріс непоганий сад. Тепер сад вирубаний і забраний під новий цвинтар. Подвір'я, сад і город були загороджені парканом, а подекуди – штахетником. Вся плебанія – проборство було збудовано силами і за кошти села. Крім того, в розпорядження священика громада виділила двадцять гектарів поля. Сім'я Глинського складалась з шести чоловік: дружини – Аліції, її матері – Ольги Кмицикевич, двох дочок – старшої Ольги, молодшої Дарки і наймолодшого сина Богдана. Родину обслуговували наймичка і наймит Пилип.

Глинський був непоганим господарем, організатором, просвітителем. Сам фізично не працював, але дітей примушував працювати в саду, дівчат – опановувати куховарську справу.

У жнива двома возами возили з поля додому снопи. Наймит Пилип возив з Даркою, а Петро Турула, наречений Ольги, возив другим возом. Їх приклад захоплював сільську молодь. Всі хлопці і дівчата хотіли наслідувати священикових дітей. У сорочках з закоченими рукавами, дівчата із зав'язаними назад хустинами з неабиякою гордістю возили свої снопи з полів.

Культурне життя в селі набирало сили після "копання бараболь". Центром цього життя була читальня. Його активності сприяла родина Глинських. Кожен її член відповідав за певну ділянку роботи.