Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Сумніше з американським виданням. Видавниця, пані Вульф-Иованович була близьким другом Сент-Екзюпері, їй сподобались мої листи з божевільні про нього й Пришвіна, вона заявила, що це найкраща його інтерпретація, і вона хоче не лише Карнавал видати, але й окрему книгу про філософію Сент-Екзюпері та Пришвіна. Розмова, вечір з нею! — збожеволіти можна! Де ж у божевільні я міг навіть уві сні таке уявити — розмова з людиною, що добре знала Екзюпері. Ото карнавал! Нова зустріч, після виходу книги. Вона — холодна, як крига, якою я був ошпарений. Який там Сент-Екзюпері… Минуло кілька років, поки знайшов пояснення. Землячок постарався… А як їй довести, що я не верблюд?..

Та це все сантименти. Важливіші дискусії щодо змісту книжки. Власне, почалося з перекладу. Скажімо, національність. Виявилося, що у французів це означає просто громадянство. Ось ми, наша родина, нині — французи. Але якщо згодишся на таку дефініцію, ти — росіянин. Або погоджуєшся на совєтік. Російські дисиденти, очевидно, приймали «росіянин», і кепкували: «Ти какой-то нєрвний на етой почвє». Та як тільки почалася Афганська війна, вони теж стали нєрвними, й так само почали виправляти журналістів та перекладачів: «Не русскіє зверства, а совєтскіе». Або слово «єврей». Для французів слід називати віросповідання або не підкреслювати етнічного походження, бо звучить шовіністично. Доводиться пояснювати, що в СРСР не за віросповідання притискають євреїв, а саме за етнічне походження. Але справа гірша, бо у кожної нації в СРСР — своя проблема, відмінна від інших. «Ні, ця тема у Вас занадто, хворобливо підкреслена». Та ж не можна, живучи в імперії, не говорити про її імперську природу. Націоналіст. З цим словом довелося помучитись. Як окреслити свою чи тих, хто сидить, позицію. «Націоналіст» викликає забагато несмачних асоціяцій. Деякий час я використовував «сепаратист», але й воно має негативні конотації, й не покриває всіх відтінків національних рухів. Довелося користуватися «патріотом», що на совєтське вухо тхне радянською пропагандою. В українській діяспорі лінгвістичні проблеми взагалі набули якихось химеричних форм. Знов-таки той самий націоналізм, сепаратизм або жиди. Якось цілий вечір просперечалися з приятелем: він терпіти не може інтернаціоналізму, я так само — космополітизму. Виявилось, що його космополітизм означає мій інтернаціоналізм… Дискусія «єврей чи жид?» була вже всеукраїнською. Доктор Я. Мусянович, з ОУНу, активний учасник Єврейсько-українського товариства, згодився з нашою позицією, що це не лінгвістична проблема, а історично-психологічна. Свого часу д-р врятував у шпиталі від гестапо 20 євреїв. Вдалося його вмовити, щоб розповів про це Паризькій громаді. Д-р починає: «Ну, і от ці жи… євреї». Бідний західник, рятував він жидів, а розповідати йому доводиться про євреїв… Росіяни в свою чергу пробували нам накинути необразливість назви «малорос». Історично вони мали рацію, якщо забути психологічні аспекти мови, що історично змінила сенс Малої Росії.

Психолінгвістика виринула й під час вибору назви цієї книжки. Французький видавець відкинув «Я вибираю свободу», бо так само назвав свою книгу В. Кравченко, один з перших, хто розкрив західному читачеві правду про комуністичний рай. Відкинуто було й «У карнавалі ГУЛАГу»: читачам уже цей ГУЛАГ остогид, начиталися. «У карнавалі історії» теж не приймав — назва «непродажна», «французи не люблять парадоксів». Та я вперся, і через рік здивований видавець визнав, що не мав рації… Російське видавництво виправило назву на більш грамотну, хоч я й пояснював їм, що сенс саме в цьому «В», бо «На карнавале» — турист, спостерігач, а «В карнавале» глядач є одноразово й актор, тобто свідок і учасник цього трагіфарсу, бо сам є радянською людиною, яка крапля за краплею вичавлює з себе раба, радянську людину, в моєму випадку й вищезгаданого малороса. (Тому й підписував свої самвидавівські статті з національного питання — М. або Малорос, вичавлюючи з себе малоросійщину). Карнавальна маска допомагає зняти з себе соціяльно-рольову маску «битія», що «определяет сознаніє», рабську машкару, що деформувала твоє обличчя. В українському виданні з назвою все гаразд, але графічне оформлення — таке собі намисто з колючого дроту — спотворило філософський сенс поняття карнавалу, звузило його до «парадоксів доби».

Найбільш наукове, американське видання зробило в назві іншу помилку, бо до назви було додано примітку щодо автобіографічности книги. Не дивно, що деякі американські читачки питали мене, чому так мало написав про родину. Одна з них пішла далі: «Чому Ви не розказали про своє сексуальне життя?»

Тому наполягаю — це не автобіографія, не сповідь, навіть не хроніка поточних дисидентських подій. Якби я мав хист письменника, то написав би щось художнє, щось типу «Запіскі із жолтоґо дома», «Совєтська комедія» або «Половиє ісслєдованія совєтчини». І не історія… мав рацію італійський автомат…

Писав майже зразу після приїзду, паралельно читаючи свіжий (тоді саме отримали кілька новин, ось як Нєкіпєлов, вірші якого вразили мене близькістю тюремних роздумів) і старий самвидав, що служив мені для освіження пам’яті й хронології («Хроніка поточних подій» та «Український вісник», куди сам свого часу подавав інформацію). Писав, лише поверхово познайомившись із Заходом, писав російською мовою для перекладача видавництва, що хотіло скористатися з розголосу мого звільнення й підганяло, тому перекладач теж поспішав, перекладав тими порціями, що я йому видавав. Побачивши, завдяки численним мітингам та конференціям на захист політв’язнів, рівень знань про радянську реальність, хотів спростувати численні прорадянські міфи та показати зсередини психологічний процес де-совєтизації людини, виникнення і розвитку «дисидентства» (слово, нам нав’язане, майже невідповідне суті), руху опору, його різноманітности, недоліків і позитивів. Не маючи образної фантазії, змушений був взяти за основу зображення цих процесів муляж людини, яку знав непогано і саме зсередини, та її зустрічі, бесіди, дружбу й суперечки з іншими радянськими людьми. До того ж і в пам’яті все було ще свіже. З перших днів слідства зайнявся самоаналізою, пошуком тих слабких точок, за допомогою яких ґебіли можуть зламати. Тому неодноразово подумки аналізував, де, коли, чому ламався, чинив щось погане, і, власне, заради чого сів. Якоюсь мірою «У карнавалі» є тою аналізою та невисловленим останнім словом на суді. Вже після суду, в божевільні додалося: «Мушу все це запам’ятати, щоб свідчити».

У Франції прочитав «Історію хвороби Леоніда Плюща», своєрідний некролог собі. Зворушливо до сліз. Як і личить некрологу, персонаж майже янголятко, тобто не я. Збірку підписала Т. С. Ходорович (живе нині у Франції), та разом з нею складали й писали збірку моя дружина й Майя