Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький 📚 - Українською

Читати книгу - "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"

66
0
12.07.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кайдашева сімʼя" автора Іван Семенович Левицький. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 46
Перейти на сторінку:
лич­ко ма­леньке й то­неньке, мов шов­ко­ва нит­ка; гу­би ма­ленькi, як ру­тя­ний лист. З ма­ленько­го лич­ка хоч во­ди на­пий­ся, а са­ма пиш­на, як у са­ду виш­ня, а ти­ха не­на­че во­да в кри­ни­цi.

Старий Кай­даш аж на­бiк сплю­нув, а Кар­по про­мо­вив:

- Вже й знай­шов кра­су­ню! Та в неї ли­це, як трiс­ка, стан, на­че ко­пист­ка, ру­ки, як ко­чер­ги, са­ма, як дош­ка, а як iде, то аж кiст­ки то­рох­тять.

- Але ж ти й ве­ред­ли­вий! То сва­тай Хо­ти­ну Кор­ча­кiв­ну, - ска­зав Лавр i зас­мi­яв­ся.

- Чи ти зду­рiв? Хо­ти­на як виг­ля­не в вiк­но, то на вiк­но три днi со­ба­ки бре­шуть, а на ви­ду в неї не­на­че чорт сiм кiп го­ро­ху змо­ло­тив.

- Ну, то бе­ри Ган­ну.

- Авжеж! Оце взяв би той ка­дiвб, що буб­ли­ка з'їси, по­ки кру­гом обiй­деш, а як iде…

Карпо при­ки­нув та­ке слiв­це, що бо­го­мольний Кай­даш плю­нув i знов ви­бiг з по­вiт­ки.

Хлопцi сто­яли один про­ти од­но­го, пос­пи­рав­шись на зас­ту­пи.

- Господи! Чи в вас бо­га не­ма в сер­цi, що ви в та­ку свя­ту п'ятни­цю пас­ку­ди­те язи­ки? Чи вам не тре­ба по­ми­рать, чи ви не со­ро­ми­тесь свя­то­го со­неч­ка на не­бi? Яко­го це бi­со­во­го батька ви стоїте, згор­нув­ши ру­ки, дi­ла не ро­би­те, та тiльки язи­ка­ми чортз­на-що вер­зе­те! - крик­нув Кай­даш i по­чав при­сi­ку­ва­тись до си­нiв та ма­хать стру­гом пе­ред са­мим Кар­по­вим но­сом. Ста­рий був нерв­ний i сер­ди­тий, та ще бiльше сер­див­ся од то­го, що в йо­го од са­мо­го ран­ку й рi­соч­ки не бу­ло в ро­тi.

- Тату! - ска­зав гор­до Кар­по. - Ви по­ки­ну­ли май­ст­ру­вать, а ми вам нi­чо­го не ка­же­мо.

Старого не­на­че хто вщип­нув. Вiн за­го­во­рив дрiб­но й сер­ди­то, на­го­во­рив си­нам сiм мiш­кiв гре­ча­ної вов­ни, нев­ва­жа­ючи на свя­ту п'ятни­цю, та й пi­шов у по­вiт­ку. Си­ни по­­ча­ли знов роз­мов­лять.

- Коли я бу­ду ви­би­рать со­бi дiв­чи­ну, то вiзьму гар­ну, як квi­точ­ка, чер­во­ну, як ка­ли­на в лу­зi, а ти­ху, як ти­хе лi­то, - ска­зав ве­се­лий Лав­рiн.

- Менi аби бу­ла ро­бо­ча, та про­вор­на, та щоб бу­ла тро­хи кус­ли­ва, як му­хи в спа­сiв­ку, - ска­зав Кар­по.

- То бе­ри Мот­рю, Дов­би­ше­ву стар­шу доч­ку. Мот­ря й гар­на, й тро­хи брик­ли­ва, i в неї сер­це з пер­цем. - ска­зав Лав­рiн.

Лаврiновi сло­ва за­па­ли Кар­по­вi в ду­шу. Мот­ря не ви­хо­ди­ла в йо­го з дум­ки, не­на­че сто­яла тут на то­ку не­да­леч­ке од йо­го, пiд зе­ле­ною яб­лу­нею, i ди­ви­лась на йо­го своїми тем­ни­ми ма­леньки­ми, як те­рен, очи­ма. Вiн не­на­че ба­чив, як па­шi­ло її ли­це з рум'янцем на всю що­ку, як бi­лi­ли її дрiб­нi зу­би мiж тон­ки­ми чер­во­ни­ми гу­ба­ми. Кар­по за­ду­мав­ся, спер­ся на зас­туп i не зво­див очей з то­го мiс­ця пiд яб­лу­нею, де вiн нi­би вгле­дiв свою га­ря­чу мрiю в чер­во­них кiс­ни­ках на го­ло­вi, в чер­во­но­му на­мис­тi з ду­ка­чем.

- Карпе! Чо­го це ти вит­рi­щив очi на яб­лу­ню, на­че ко­ро­ва на но­вi во­ро­та? - спи­тав Лав­рiн.

Карпо нi­би не чув йо­го слiв та все ди­вив­ся су­во­ри­ми очи­ма на зе­ле­не гiл­ля. Хо­тiв вiн прог­нать з-пе­ред очей ту мрiю, а мрiя все сто­яла й ма­ни­ла йо­го.

Сонце по­ча­ло по­вер­тать на ве­чiр­нiй круг. Кай­да­ши­ха вий­шла з ха­ти i прик­ри­ла очi до­ло­нею.Во­на бу­ла вже не мо­ло­да, але й не ста­ра, ви­со­ка, рiв­на, з дов­гас­тим ли­цем, з сi­ри­ми очи­ма, з тон­ки­ми гу­ба­ми та блi­дим ли­цем. Ма­ру­ся Кай­да­ши­ха за­мо­ло­ду дов­го слу­жи­ла в дво­рi, у па­на. ку­ди її взя­ли дiв­кою. Во­на вмi­ла ду­же доб­ре ку­хо­ва­рить i ще й те­пер її бра­ли до па­нiв та до по­пiв за ку­хо­вар­ку на ве­сiл­ля, на хрес­ти­ни та на хра­ми. Во­на дов­го тер­лась ко­ло па­нiв i наб­ра­лась од їх тро­хи панст­ва. До неї при­лип­ла якась об­лес­ли­вiсть у роз­мо­вi й по­ва­га до па­нiв. Во­на лю­би­ла цi­лу­вать їх в ру­ки, кла­ня­тись, пiд­со­лод­жу­ва­ла свою роз­мо­ву з ни­ми. По­па­дi й не­ба­га­тi па­нiї час­ту­ва­ли її в по­ко­ях, са­до­ви­ли по­руч з со­бою на стiльцi як пот­рiб­ну лю­ди­ну.

Маруся пи­ша­ла гу­би, ос­мi­ха­лась, си­па­ла об­лес­ли­ви­ми сло­ва­ми, на­че дрiб­ним го­ро­хом. До при­род­ної зви­чай­нос­тi ук­раїнської се­лян­ки в неї прис­та­ло щось вже ду­же со­лод­ке, аж нуд­не. Але як тiльки во­на тро­хи сер­ди­лась, з неї спа­да­ла та со­лод­ка лус­ка, i во­на ла­ялась i кри­ча­ла на ввесь рот. Ма­ру­ся бу­ла сер­ди­та.

- А йдiть, дi­точ­ки, по­луд­ну­вать та й батька клич­те! - крик­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом.

Лаврiн по­ки­нув зас­ту­па й пi­шов до ха­ти. Кар­по сто­яв, спер­шись на зас­туп.

- Карпе! Йди, сер­денько по­луд­ну­вать! Ки­дай ро­бо­ту. Омелько, ки­дай май­ст­ру­вать. Вже з пiвд­ня звер­ну­ло.

- Покинь ме­нi по­лу­день на сто­лi: я за­раз прий­ду, - обiз­вав­ся Кай­даш з по­вiт­ки, не по­вер­та­ючи го­ло­ви.

Сини з ма­тiр'ю пiш­ли в ха­ту, а батько все си­дiв на ос­ло­нi та май­ст­ру­вав. Вiн не обi­дав тiєї п'ятни­цi i не пi­шов по­луд­ну­ва­ти.

Сини по­по­луд­ну­ва­ли й пiш­ли знов до ро­бо­ти, а ста­рий Кай­даш все пра­цю­вав. Вже сон­це низько спус­ти­лось над лi­сом, а вiн i не ду­мав по­луд­ну­вать.

На дзвi­ни­цi вда­ри­ли в дзвiн, i тон­кий дзвiн­кий гук зад­ри­жав i роз­лив­ся по се­лi на всi до­ли­ни. Вiн уда­рив­ся об близьку го­ру, вкри­ту лi­сом, одс­ко­чив i за­лу­нав ко­ло дальшо­го шпи­ля, а там да­лi роз­лив­ся десь да­ле­ко по­над гус­тим лi­сом та все лу­нав слаб­ко та ти­хi­ше й за­ми­рав десь в ти­хих лi­со­вих за­па­ди­нах. Ста­рий Кай­даш ки­нув стру­га i пе­рех­рес­тив­ся. Вiн на­дiв сви­ту й шап­ку, пiд­пе­ре­зав­ся й пi­шов на го­ру до церк­ви.

- Омельку! Омельку! - гук­ну­ла Кай­да­ши­ха тон­ким го­ло­сом. - Не за­будь зай­ти з церк­ви до па­на та вiзьми гро­шi за во­зи, бо завт­ра тре­ба йти в Бо­гус­лав на яр­ма­рок. Ад­же ж завт­ра в Бо­гус­ла­вi яр­ма­рок. Чи чуєш?

- Та чую, чую! - обiз­вав­ся Кай­даш з-за дво­ра й пi­шов на го­ру до церк­ви.

- Та, будь лас­ка, не за­ходь до шин­ку. Проп'єш гро­шi, не ма­ти­меш з чим iти на яр­ма­рок, - знов крик­ну­ла Кай­да­ши­ха, виг­ля­да­ючи з сi­ней.

Кайдаш прий­шов до церк­ви; церк­ва бу­ла ще за­пер­та. Вiн сiв ко­ло две­рей на кам'яних схiд­цях i пок­лав шап­ку ко­ло се­бе. На го­рах за шпи­ля­ми, вкри­ти­ми лi­сом, пиш­но го­рiв ве­чiр­нiй свiт сон­ця. Всi шпи­лi чор­нi­ли в тi­нi, а мiж ни­ми в до­ли­ни про­ри­вав­ся свiт пуч­ка­ми, за­ли­вав за­па­ди­ни зо­ло­ти­ми пас­ма­ми, про­ни­зу­вав кож­ний верх де­ре­ва i бли­щав крiзь зе­ле­ний лист, як че­рез криш­таль. Над лi­сом роз­лив­ся див­ний спо­кiй, а дзвiн гув та дри­жав над шпи­ля­ми, три­чi од­би­ва­ючи свiй згук. Кай­даш си­дiв, мов де­рев'яний, i на йо­го ли­цi роз­ли­вав­ся який­сь сму­ток та жаль. Сто­рож бряз­нув клю­ча­ми, од­ми­ка­ючи важ­кий здо­ро­вий за­мок. Кай­даш ки­нув­ся, аж зат­ру­сив­ся.

Одчинили церк­ву. Прий­шов свя­ще­ник з дя­ком i по­чав пра­ви­ти ве­чер­ню. Па­ла­мар був у по­лi. Кай­даш пi­шов у вiв­тар слу­жить

1 2 3 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький"