Читати книгу - "Останній романтик, Керницький Іван"

Сердечні волокити!.. Якби лише трохи менше бешкетували… А то завжди або на роверах поміж ліжками перегони влаштовують, або навкулачки б'ються, або, як довга ніч, в карти грають.

Та… карти — ще не лихо, в карти хай би собі грали, а от, коли стануть вигравати на губних гармонійках — то вже біда! Тоді вам здіймуть таку какофонію, що не доведи Господи! Ну, хай би вже собі грали і на гармонійках, і на дримбах, хоч це таки дуже поганенькі інструменти, але могли б мати наді мною хоч дрібку милосердя і не співати, не ревіти вічно отих (змилуйся Господи!) патріотичних, вояцьких, чи партизанських співанок!

Гай!.. Пішла про нас по світу поголоска, що ми, мовляв, українці, народ обдарований самобутньою пісенною культурою… Брехня! Самообман!.. Нема в нас музикального чуття настільки, що чорного за нігтем… Милі друзі, скажіть самі, як же можна співати зранку до вечора таку жахливу диковину:

"… Напиши до батька, напиши до неньки,

Напиши до любої дівчини,

Що гостра куля грудь мою пробила

О пів до другої години…"

Ну, та лібретна сторінка тієї "могильної" творчости — не моє діло, хай за неї лупається лице від сорому нашим віршоробам, але бо ж з музичного боку це жах!.. Ні форми в цьому, ні образу, ні барви, ні мелодики, а безмежна вбогість, дешевизна і суцільна латанина. Один мотив взятий у поляків, чи в словаків, інший вирваний в москалів, в якогось орденоносця Лебедєва-Кумача, чи з іншої частушки — і з того всього склеєний до купи потворний амальґамат, що називається українською підпільною, чи вояцькою піснею! Даремне шукали б ви у них тих вальорів, що їх мала стрілецька пісенна творчість, з її щирим, непідробленим ліризмом, своєрідною настроєвістю та романтикою. Дарма, дарма!.. Пропала романтика, дорогі друзі. Вмерла на віки. Може її заглушили назавжди в людських душах несамовиті фуґи бомбовозів, або адська музика літаючих торпед? А може її закатували у всесвітніх камерах тортур, живцем розп'яли на електризованих огорожах кацетів або спалили в крематоріях?..—

Не знаю, не знаю, дорогі друзі. Знаю лише, що сольові та хорові продукції моїх симпатичних співмешканців так мене вибили з ладу, що я тепер не спроможний працювати. Почав був наново гармонізувати Службу Божу за Леонтовичем — де ж там! — не йде, поза чотири фрази, написані раніше, далі не пішов. Та й чи взагалі можливе будьяке зосередження в такому чортівському млині, як наш 15-тий бльок? Ах, як би я мав таку вдачу, як безсмертний Штравс! Кажуть — йому найкраще йшла праця, коли в кухні бряжчали тарілки, а сімейна черідка галасувала на всі лади. А я так не можу! Я прагну тиші, тиші! Я тужу за спокоєм, нехай це буде, кінець-кінцем, спокій манастирської келії, або тюремної одиночки, розуміється, в якійсь гуманній, демократичній в'язниці. .

Та нехай!.. Я всі свої муки й страждання добро-охітно складаю в дань на вівтарі мойого кохання!.. Милі друзі — не можна бути понад міру щасливим, не можна ж пити дорогого питва з кількох келихів відразу, бо тоді швидко сп'янієш і втратиш у всьому смак. Так і в мене: довгі години душевної поневірки розпливаються, мов лихий сон, на саму згадку, що вони будуть в сотеро мені винагороджені блаженними хвилинами щастя, хвилинами, які в любові тривають вічність!

І щоб легкодушно не міняти цього щастя на дрібну монету, я вмисно постановив собі тільки раз на день зустрічатися з моєю милою, хоч і кожну мить, проведену вкупі з нею, я не проміняв би за всі скарби наших таборових спекулянтів. Я навмисне не вештаюся по таборі, щоб не зустріти її денебдь, в якійсь черзі, чи на стартовому майдані, чи на таборовому "корзо". Я каменію майже цілісінький день в бараці прикований до лежанки, як той арештант, я лежу, і — тужу! тужу! — і з великим нетерпінням дожидаю нашого щовечірнього побачення — в сьомій годині, біля четвертого бльоку!

Та вже з дві години перед умовленою зустріччю я страшенне хвилююся, я місця собі найти не можу! Як інститутка, що потайки вибірається вперше на баль — так і я, крадьки, денебудь в кутку, щоб не осмішитись перед хлопцями — причісуюсь та приглядаюся собі в прихованому дзеркалі… І, на моє горе, щодень знаходжу в ньому ту саму, до зануди знайому й осоружну, тільки щодень старшу маску закоханого дурня… Та вже невимовна розпач вкрадається в душу, коли стану оглядати мою, з дозволу сказавши, гардеробу!.. Ех, ви, панове елеґантики, таборові денді, вам, що парадуєте в модних костюмах і на трицалевих підошвах, і на думку ніколи не спаде, яку нестерпну муку переживає людина, що є закохана, а не має в що по-людськи одягнутися!.. Танталеві страждання ніщо в порівнянні до душевних тортур цього бідолахи, з його оскорбленням і почуттям меншевартости… Любов — це ж, взагалі, піднесене свято душ, а на весіллі душ повинно й тіло прибрати святкову подобу, як це, зрештою, чудово сказано в Євангелії, в притчі про гостей весільних…

Та чорта пухлого прибереш, а не святкову подобу, коли тебе з голови до п'ят обмундирували на діпівський лад! Черевики тобі дадуть не до пари, або й обидва на одну ногу, як куликівські холошні, штани з якогось кілометрового Фріца — завжди задовгі, сурдутина на американську манеру — завжди затісна і з короткими рукавами, плащ якийсь чудернацький, з воєнного шатра пошитий, османська шапка, — і те все ти маєш і про будень і про свято і в такому малп'ячому строю йдеш на стрічу з коханою дівчиною… Ех!..

А надобавок лиха, саме в той час, коли вже треба виходити, на твою бідну голову сипляться найстрашніші катастрофи! Тоді обов'язково рвуться шнурівки або шельки, відлітає ґумовий зап'яток, або відриваються ґудзики… І ти, небораче, метушишся, стікаєш рясним потом, шукаєш голки, ниток, шпаґату, цвяшків, молотка. І в поспіху зв'язуєш шнурівки, прибиваєш зап'яток, пришиваєш ґудзики… І, знечев'я, смертно-холодний піт обливає тебе цілого: Боже мій, а коли вже пізно?.. Котра година?! Хлопці, Христа ради, котра година?..

Розуміється — годинника в мене немає ще з того часу, як мене у Відні, на Пратері, визволили від нього доблесні бійці з армії маршала Конєва… Та за те мої співмешканці — меткі хлопці, запобігливі, в них у декого і по-два, і по-три годинники на одній руці! І ти, шарпаний тривогою, шарпаєш собі й термосиш Влодка, Петра, чи Олексу, цього стягаєш із лежанки, того відриваєш від карт: — хлопці, кажіть котра година! Що?.. Шоста?.. Справді не далі?.. А в тебе, Грицю, Романе, Андрію?.. Ну, слава ж Тобі Господи, ще тільки шоста!.. Та буває, я все ж таки не довіряю всім їхнім годинникам і чвалаю ще під адміністративний будинок — подивитися на стінний хронометер, а то й біжу до Радіостудії — перевірити, чи це справді так…

… Нарешті, після всіх мозольних приготувань, підтоптаний Ді-Пі Ромео готовий на стрічу з таборовою Джулієттою!.. Ще тільки, модерним лицарським звичаєм, замість втикати за пояс кинджал — тиче в кишеню коробку з "кавґуммі", або табличку шоколяди, і все готово, і він іде, не йде — а лине, на крилах летить в обійми милої.

Він іде поміж бльоки неначе сонне видиво, його істота немов затратила зв'язок з реальним буттям: він уже не чує таборового гармідеру й тріскотіння захриплих гучномовців, не бачить обдряпаних бараків, скринь завалених сміттям і порожніми бляшанками, шнурків удекорованих мокрим біллям — все те набридле довкілля й надокучлива дійсність щезають з очей, затрачуються в свідомості, розпливаються в імлистому тумані…

… А з цього туману виринає, якби живцем викроєна з Бідермаєрівської картини, пречарівна візія: четвертий бльок… перший поверх… друге вікно праворуч… Одне крильце легко відхилене, грайливий вітерець фіранкою має… На підвіконні цвітуть настурції і чиясь рука підсипає пташкам кришки з хліба… Так!.. Це її кохана ручка, це її профіль майнув онтам, у вікні, це соняшнопромінний погляд її оченят блиснув з-поза фіранки й ошпарив тебе наскрізь!.. Блиснув! — і серце нашого Ромео заграло: форте-фортіссімо! — і ось воно вже гримить барабанно, як ваґнерівська оркестра, чи не хоче воно з надмірної втіхи заглушити спіжові контратони дзвона, що б'є сьому годину на вежі Готичної кірхи?

… Так! І сьогодні в неї буде та сама причіска, що вчора, яка їй так до лиця — гладка, з розділом посередині голови і з ясним, відкритим чолом, неначе соняшним прапором. І в русявому обрамуванні тієї причіски її личко, як у Леонардової Монни-Лізи, таке надхненне, сповнене вщерть мудрої жіночої ніжности і ласки… Так, і сьогодні вона одягне вишивану блюзку — мережану казку, таку легковійну, прозірчасту, з багатством пишних узорів, а на плечі накине жакетик, а до жакетика пришпилить букет запашних конвалій— І ти візьмеш її за руку, свіжу, запашну, як цей букет і ви вдвійку підете на пробу хору — Ти стоятимеш вгорі, за пультом диригента, а перед тобою — в першому ряді, між сопранами, третя з лівої руки, лицем в лице, віч-на-віч з тобою — вона, твоя наречена, твоя Монна-Ліза в українській блюзочці, з букетом свіжих конвалій. Ти диригуєш, а вона бере сопранове сольо з "Пісні перемоги": "Благословен гряди во ім'я Господнє!" А тоді розпромінена й набреніла щастям душа закоханого диригента відгукнеться в одвіт могутнім, бадьорим маестозо: "Осанна! Осанна Богові і нашому коханню! Осанна во вишних!"

— Дорогі друзі, відкрити вам велику таємницю? Сказати вам — хто поет над поетами, мистець над мистцями і композитор над композиторами?.. Душа закоханого!.. Боже мій, коли б так винахідники всього світу перестали переганяти один одного в винахідництві засобів убивства, а зійшлися всі, в одну вчену раду і спільними зусиллями придумали такий чудесний фонограф, що записував би музику закоханого серця!.. І щоб перший такий апарат заінсталювали в моє стривожене серце!.. Друзі мої!.. Які пречудові, неповторні твори влилися б тоді в музичну скарбницю людства! Постали б симфонії, ораторії, гимни, що їм рівних геніяльности наснагою треба було б шукати хіба в космічному оркестрі, в отих "Соняшних клярнетах", про які співав давній Тичина, або в хоралах Серафимів, що розлягаються довкола Престолу Всевишнього!..

— Мої друзі: ось вам моя сповідь і моя відповідь на ваше питання— Тепер уже знаєте — чому я втікав від нареченої? Щоб мати змогу приходити до неї щовечора на любовні зустрічі.