Читати книгу - "Резигнація пана Кораби, Керницький Іван"

В цій справі не могло бути двох різних думок тільки одна: пан солтис Міколай Кораба і новий управитель школи, Роман Гніздович, заїлись, як то кажуть, на смерть! Цей історичний вже сьогодні конфлікт, як і всі конфлікти широкого маштабу, зав'язався за дурницю: за ключ до шкільної дровітні. Одначе не слід забувати, що в чиїх руках є ключ від дров, до того, подекуди, належать і самі дрова. А, власне, пан солтис Кораба, що звик був досі господарити шкільним добром, як громадським, а громадським — як своїм власним, — мав великий храп на чотири сяги бучини, призначені громадою для школи. Пан солтис, людина з виробленими поглядами, був тієї думки, що того топлива однаковою мірою можна вживати так для школи, як і для громадської канцелярії, тим паче, що громадські дрова, пан солтис, як справжній батько громади, вже давно попродав по приступній ціні місцевим продуцентам самогону.

Але погляд пана солтиса посперечався з зовсім протилежним поглядом нового управителя. Цей новий управитель виявив себе зразу людиною з тісними й обмеженими поняттями і відмовився рішуче віддати ключ у чиї-небудь руки, а вже найменше в руки пана солтиса. По-друге — він ще спромігся і на такий нетакт, що велів ковалеві приробити до комірчини з дровами нову колодку. (Це вже, мабуть, якийсь чорний дух і вспів йому шепнути, що пан солтис має окремий ключ до дровітні, та що громадський поліцай, Тимко Пукавка, щовечора висаджує в ній десант і спотайна виносить дрова!..) Коли ж, після того, голова місцевого Шкільного Комітету, самогонних діл майстер, Грицько Кіт, з'явився в мешканні п. Гніздовича з особливим уповажненням пана солтиса — зняти згадану колодчину, новий управитель по короткій, але речевій дискусії взяв пана Кота за боже пошиття і, при допомозі коліна, в чемний спосіб "випросив" за двері…

Звичайно — після таких багатомовних фактів у повітрі запахло порохом: зудар був неминучий!

Знамениту "каплю оливи" з народного прислів'я хлюпнула до вогню така подія:

Щоб прикоротити самоволю нового управителя — пан солтис рішив покористуватися своїм особистим авторитетом. Тому однієї, нічим, зрештою, незамітної днини, він вибрався до школи на інспекцію, взявши собі для гонору ще й двох радних: пана Гарасима Зазулю і пана Трохима Околота.

Ніби нарошне тієї днини лекції не відбувалися, бо керівник школи і друга "сила" жіночої породи мусіли явитися передполуднем у повітове містечко на конференцію, а утраквістична дітвора дістала нагоду завершити будову монументальної снігової баби і до решти порозносити шкарби на ковзанці. Під будинком школи, в якому одночасно було й мешкання її управителя, стояли вже готові сані, запряжені в пару гнідих, що від памороззі поробилися шпаками і яким пара так садила з клубів, немов би конята тількищо повиходили з лазні, — якщо б, звичайно, коники забажали дати гарний приклад тутешнім мешканцям і почали ходити до лазні.

Пан Гніздович кінчив, саме, в поспіху сніданок, а при тому одягався в подорожню бунду, коли три достойні мужі втарабанилися в сіни, загримали зап'ятками і давай — пробують насилу вдертися до "першої кляси"!

Що ж робить в обличчі цього факту новий управитель?

Новий управитель, хоч-не-хоч, відривається від сніданку і запитує гостей, чи вони окрім того, що принесли до сіней фіру снігу та збираються завалити школу, — мають ще до нього якесь окреслене бажання?

У відповідь члени "Комісії Трьох" один по одному урядово висякались на долівку, а пан солтис Міколай Кораба каже:

— Пане керовнік, проше нам порозмикати кляси, бо ми прийшли на контроль!

— О, о! — підкріпили однозгідно внесення пана солтиса панове радні.

Розуміється — новий управитель не може зразу второпати в чому справа.

— На який контроль? — питає.

— То вже є наша річ, — відповідає пан солтис. — Ми мусимо знати, що тут, греміяльно, робиться та оґулі, як у школі господарка йде, тому хочемо звізитирувати обі кляси.

Новий управитель, річ ясна, далі нічого не розуміє, але здвигає раменами і каже:

— Про мене, каже, візитируйте, тільки поспішайте, бо мені ніколи. Я, каже, за годину мушу бути в місті на конференції.

І тиче в руку панові солтисові ключ до першої кляси, а сам біжить допити сніданок.

Члени "Комісії Трьох" з місця приступають до виконування своїх обов'язків. Зазирають члени Комісії та кукають в уключину, щупають клямку, термосять завісами, повзають на черевах попід лавки, заглядають теж, при цій нагоді, і під катедру та вигортають повними пригорщами ввесь попіл із грубок. Ставлять під знак запитання віродостійність та наукову витриманість геліоцентричної системи, пробуючи, чи дерев'яний ґльобус крутиться довкола осі.

В тому ж часі новий управитель, вже одягнений в подорожню бунду, позичену в о. декана, і взагалі, приспособлений до дальшої дороги, стоїть в сінях, мов на жужлях і горить від нетерплячки, — коли те все скінчиться. Врешті терпець йому вривається, він впадає до кляси і каже:

— Панове, ану, виходьте з кляси, до дідчої мами, бо я замикаю школу і їду!

Пан солтис, зовсім не кваплячись, висуває на денне світло розкудовчену голову, удекоровану павутинням, як "Дом Людови" прапорами в свято 3-го травня, та й каже:

— Лєґальни, лєґальни, пане керовнік! Насамперед я хотів би поспитати вас, що це за порядки? Клямка зламана, замок відірваний, лавки порізані колодачиками, в печі — руштів нема, а за печею — дивіть, скільки павутиння! — і пан солтис кивнув пальцем на свою закосичену павутинням голову. — Пане керовнік, абисте знали, що я піду з такою головою як із доводом, на скаргу до самого шпектора!

— Ач, який вчений! — добавив з боку пан радний Трохим Околіт. — То колодку до дровітні зараз прибив, а дурної клямки до шкільних дверей прибити не вміє!

Новому управителеві в цю ж мить все стає ясне, як найясніший соняшний день, одночасно він відчуває в своїй душі палке, непереможне бажання — дзенькнути когось в ухо.

Однак він геройським зусиллям вгамовує в собі ці гарячі пориви свого серця, розщіпає бунду, витягає годинник, і каже:

— Панове, мені ще залишилася всього-навсього година часу. Там, на санях, сидить пані навчителька і мерзне. Коні стоять на морозі і мерзнуть. Фірман нетерпеливиться і також домерзає. Панове! Ви хочете йти із скаргою на мене. Можна до шпектора, можна і до самого пана міністра. Коли ж до шпектора, то я молю вас, панове: сідайте зі мною на сани, я вас туди завезу, бо й сам до нього їду!

— А мені не хочеться! Ха, ха, ха! — злобно зареготався пан солтис і демонстративно розвалився на лавці. Очевидно, вслід за ним, поприсідали теж панове радні, а визначний власник расового бугая й машинової молотарки, пан Гарасим Зазуля, каже:

— Го-го, пане директоре, то не з Грицем справа. З нами вам так легко не піде. Ми в тій школі були трохи скорше за вас. Ви, ще може, і не казали на хліб "папа", як нам уже на тому градусі латали прутом шкуру. Ану, попробуйте нас звідси вигнати!

Новий управитель ще раз дивиться на годинник і бачить, що є три чверти на восьму без двох хвилин. На дев'яту заповіджений початок конференції. До міста добрі коні йдуть годину…

— Панове, я питаю вас востаннє: вийдете з кляси, чи ні?

— Ні, не вийдемо!

— Не вийдете?

— Не вийдемо.

— Добре.

Новий управитель робить тільки три кроки з кляси до сіней, трах! — замикає на ключ двері, ключ ховає до кишені, моститься на санях біля пані вчительки, обкутує коліна бараницею і гукає хлопчакові:

— Вйо, Сеню! їдемо!

… З тієї незабутньої хвилини, як на небі об'явилася комета з хвостом, а Пилипишина первістка породила живе теля з двома задами, з того, власне, часу, село Закамарки бачило вже всякі несотворені дива: була австрійська війна, були москалі, потім був тифус і Лайзорова Сурка брала шлюб на сміттю, далі, одного року, спалило на пні всі гречки, була парцеляція, комасація, пацифікація, — та ще ніколи такого не бувало і найстарша ходяча хроніка села — тітка Текля цього не пригадує, щоб управитель школи ув'язнив у клясі трьох найвизнатніших громадян, замкнув школу на ключ, а сам поїхав до міста!..

Звістка про цей нечуваний і ніде досі ненотований факт викликала в селі Закамарках справжню революцію!

В залі громадського уряду скликано зараз надзвичайне засідання всіх тверезих членів Ради, а командант пожежної сторожі, Антін Хрущ, зарядив гостре поготівля підлеглої йому команди, з гаками, драбинами та з бочкою на воду. Після того п. Тимко Пукавка, громадський поліцай та колишній учасник славетної оборони Перемишля, викарабкався на дзвіницю і вдарив в одне крисо на тривогу. Голосові великого дзвону завторували протяжливим виттям усі 124 (згідно податкового реєстру) собаки, враховуючи вже в цю цифру і сучку пана начальника станції.

Звичайна річ — місцеве громадянство, сильно затривожене цими подіями, відривається від своїх щоденних занять: хто перестає чухати спину, чи там їскати дитині в голові за нужою, хто кинув бити жінку — і всі наввипередки пруть на місце випадку. Навіть утраквістична дітвора припиняє свої невинні іграшки та біжить дивитися, кого це замкнули по школі в день вільний від науки?

Народ, гуторячи та попихкуючи люльки облягає школу звідусіль, гуртується народ, немов на яке віче. Дехто вже, мимохіть, і в голову заходить, як його, кінець-кінцем, звільнити трьох представників громадської самоуправи з лютої неволі.

Висуваються, між іншим, несміливі проекти, щоб виважити з завісів сінні двері, або, в крайньому випадку, відчепити яке вікно. Та голоси з опозиції заявилися проти, мовляв, що-як-що, але до шкільних вікон, панове, не чіпаймося, бо ще чого доброго, пан командант поліції і подумають, що ми які саботажисти, що хочемо відірвати частину від цілости, або, взагалі, можуть нам тоді штрикнути в очі 97-им параґрафом.

Після довгих нарад, що затяглись трохи не до полудня, вирішено обрати окрему делегацію й вислати її до пана Данила Фуркала, постійного члена секції розбивання чужих комор та прохати його, щоб ласкаво потрудився з своїми струментами до школи і визволив трьох світочів села з важкої кормиги.

Пан Данило Фуркало, людина з високорозвиненим почуттям громадської солідарности, ладен кожночасно віддати ввесь свій хист і все знання для добра загалу, не вагаючись і хвилини бере під пахву витрихи та ломи та поспішає на місце випадку.