Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій 📚 - Українською

Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Академія Лідеван. Громова сила" автора Анна Потій. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 89
Перейти на сторінку:
Розділ 1

Ірфла

Я пам'ятаю, як я померла. Імператор зрадив нас і напав на мою маму. Хвиля його люті гострим болем пронизала мені груди. Мене ніби розривало на дрібні шматочки, я горіла, моя свідомість ледь чіплялася за цей світ. А потім усе припинилося. Залишилася лише темрява.

Я лежала із заплющеними очима і не відчувала нічого. Тільки легкість та порожнечу. Наче зсередини випалили.

— Донечко, ти жива? — я почула голос матері і ледве розліпила очі, наді мною нависло її стурбоване обличчя. Я відштовхнула матір. Це вона у всьому винна!

— Де ми? — мене лякало це місце, темні, похмурі, покинуті будівлі, тріщини в землі, що світилися, дивні рослини. І тіні, що миготіли то тут, то там.

— Ми потрапили в розлом життя і смерті. Це місце — Обитель неупокоєнних душ. Перший розлом чи план неживих, як його ще називають.

Я чула про Перший розлом. Усі розломи були паралельними вимірами зі своїми особливими законами. Туди не лізли, хіба тільки відчайдушні дослідники у пошуках нових знань. Наші предки збудували свій замок над Першим розломом, підживлювалися звідти темною магією. Але я ніколи не думала, що опинюся тут.

— Що ж нам робити, мамо? — я зітхнула. Як би я не була зла на матір, мені потрібно з нею співпрацювати, адже її знання були глибшими за мої. — Як звідси вибратися? Чому ми взагалі тут опинилися?

— Ти вмирала, доню, — зітхнула мама. — З тебе витікали останні краплі життя і я зважилася на жахливе: перемістити тебе до Обителі неупокоєнних. Ти ж чула легенди про те, що тут душі можуть жити вічно, поневірятися, поки міцний їхній зв'язок із зовнішнім світом? Сюди потрапляють ті, хто не хотів помирати, у кого залишилися незавершені справи, всі, кого в реальному світі щось тримає. Ще сюди можна втекти з допомогою особливого темного заклинання, а також пораненим, і тоді вони не помруть, продовжать жити тут. Тільки назад дороги немає, доню, наскільки я знаю. Принаймні пораненим та мертвим, адже у реальному світі вони загинуть остаточно.

— Але ж ти не вмерла? — я дивилася на матір запитливо. Наскільки я пам'ятала, її не встигли поранити.

— Я — ні, — мама похитала головою. — Але я не знаю, чи можливий шлях назад для живих. Це знання давно втрачено. Напевно, є така можливість, раз у книгах описувався розлом і те, що він являє собою, що зберігає у своєму вимірі, але я не знайшла такої інформації. Тож нам доведеться залишитися.

Я не могла повірити в те, що сталося. Все здавалося жахливим сном. Зараз я прокинуся і життя знову стане колишнім. Але ні. Я тут і виходу нема. Мамо, навіщо ж ти мене сюди затягла? Хай би я вже померла та продовжила цикл перероджень. Ти замкнула мене в клітці, мамо, ключ від якої втрачено. Як ти могла?!

Мені хотілося кинути їй в обличчя всі ті думки, що вирували в моїй голові, але я тільки стомлено опустилася на камінь. Мама хотіла як краще, вона прагнула мене врятувати, адже я — найбільший її скарб. Так вона завжди казала. Нехай ми перестали розуміти одна одну з роками, але вона мене любить і я люблю її, ми готові життям пожертвувати одна заради іншої. Тоді навіщо кидатися образливими словами? Хай краще вони помруть у цій похмурій пустелі.

— Але як ми тут житимемо, мамо? Я не бачу ні їжі, ні води, ні пристойного житла — лише руїни, — навколо нас розкинулася пустеля, темна і непривітна, з дивною незнайомою рослинністю і зруйнованими спорудами, мертві дерева тягли до сірого неба свої кістляві гілки, та ще й камені — такі ж сірі, як і все навколо, височіли то тут, то там.

— Може, нам і не треба їсти й пити, коли ми серед мертвих, — припустила мама. — Може, ми уподібнилися до них і нам більше не потрібно задовольняти фізіологічні потреби. Ось ти хочеш їсти? Або спати? Відчуваєш втому чи біль? Хоч щось? Особисто я — ні.

Я дослухалася до власних відчуттів. Я намагалася знайти хоч якесь бажання — може, водички попити чи тістечко з'їсти, чи якийсь біль у тілі, але нічого не було. Все та ж легкість і порожнеча, яка з'явилася відразу після того, як я прийшла до тями.

— Нічого я не хочу, — похитала головою. — Тільки вибратися звідси.

— Це не фізіологічна потреба.

— Так, але хоч щось. Думаєш, ми й спати не будемо?

— Цілком можливо.

— Жах який!

Мене лякало вічне безсоння. Я любила занурюватись у сни, збігати в них від проблем та турбот. Я непогано вміла контролювати сни, усвідомлювала їх та насолоджувалася процесом. Не можу навіть уявити, як це ніколи не спати! Я не хочу такого життя. Я не хочу вічного життя!

— А тут можна померти? — запитала я маму.

— Сумніваюся. Сюди втікають від смерті, фізіологічні потреби тіла відсутні, а значить, померти тут не можна.

— Якщо випадково, то ні, а коли хочеш померти?

— Ти що хочеш померти, Ірфло?! — в очах матері спалахнув гнів. — Я тебе не для того рятувала, щоб твою смерть побачити.

— А ти хочеш тут жити, мамо? Вічно?! Я не хочу! Ти не питала в мене, чого я хочу, рятуючи. Хіба це спасіння? Це тортури! Якщо вже мені судилося померти, то краще б я померла і переродилася в новому житті, нехай забула б це все, але не поневірялася б вічність у похмурому вимірі з такими ж заблукалими душами. До речі, де вони? Я нікого не бачу, мамо. Схоже, ми тут самі.

Мама мовчала. Вона дивилася в далечінь, сподіваючись, мабуть, когось роздивитися. Нікого. В Обителі неупокоєнних було лише дві душі, які не могли знайти спокій: я та моя мати. Одні серед мертвих дерев, каміння та будинків, одні посеред мертвої пустелі. Молодець, мамо, чудовий вчинок!

— Ходімо вперед, — мама спробувала взяти мене за руку, але я висмикнула свою долоню з її. Я все ще ображалася. Мама тільки ледве вловимо зітхнула, але не спробувала знову до мене торкнутися. Вона знала — якщо я злюсь, мене краще не чіпати, доки не охолону. — Може, далі зустрінемо когось. Який сенс стояти на місці і сперечатися?

Я кивнула і пішла за нею. Нехай голос її звучав стомлено і без ентузіазму, але в нас безперечно не було іншого виходу, окрім як рухатися вперед. Постояти на місці ми завжди встигнемо, а до того треба розвідати становище.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"