Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій 📚 - Українською

Читати книгу - "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Академія Лідеван. Громова сила" автора Анна Потій. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 89
Перейти на сторінку:

Ми йшли і йшли, зовсім не відчуваючи втоми, наче нас позбавили тіла і пересувався лише наш дух. Тільки тіло все ж залишилося, я відчувала легке коливання повітря на шкірі, великі камені під підошвою черевиків, дотик одягу до тіла, але ніякої втоми чи натертих взуттям ніг. Я не знала, скільки часу ми йшли, його не відчувалося тут — сонця не було, тільки якесь рівномірне світіння через щільну завісу хмар, день не змінювався на ніч. Ми могли блукати тут всього годину, а могли й цілих п'ять — час наче завмер. Він і не потрібен був тут, для вічних, блукаючих душ не мало значення, скільки вони тут пробули — рік чи сто років, катування було нескінченним.

Нехай тіло і не втомлювалося від довгої прогулянки, але душа просила відпочинку. Опинившись поряд з поваленим деревом, я запропонувала матері перевести дух.

— Ти відчуваєш втому? — здивувалася мама.

— Ні, мені просто набридло йти. Хочеться трохи посидіти, подумати.

Ми присіли на повалене дерево і просто мовчали. Не знаю, про що думала мама, але всі мої думки були зайняті тим, як звідси вибратися. Нехай там, у реальному світі, я помру, зате не ходитиму тут як неприкаяна. Не хочу я такого життя. Не хочу і все!

— Здається, там вдалині видніється хатинка, — мама перша перервала мовчання. — І вона виглядає цілком пристойною.

— Гаразд, пішли до хати. Сподіваюся, там буде м'який диван, — пробурчала я, підводячись із дерева.

Хатинка виявилася непоганою. Не палац, звичайно, але й не розвалини. Простий, одноповерховий будиночок з вітальнею, двома спальнями, кухнею та лабораторією. Мама відразу ж скинула чобітки і залізла з ногами на диван, а я сіла навпроти неї в кріслі.

— Іди до мене, маленька, — мама тепло мені усміхнулася і поплескала по дивану поруч із собою, запрошуючи сісти.

— Не хочу, — я невдоволено похитала головою. Мене дратувало, коли вона кликала мене маленькою. Я ж не дитина!

— Все ще сердишся? — мама не переставала усміхатися, що ще більше мене виводило з себе.

— А ти, як я подивлюся, радієш! — я насупила брови.

— Ми обидві уникли смерті сьогодні. Чим не привід для радості?

— Так, тільки відсвяткувати нічим, — я не втрималася, щоб не ужалити.

— А знаєш, мені навіть хочеться їсти. Тільки це відчуття не у шлунку, а щось у голові. Як це буває з нудьги — просто хочеться чогось жувати без почуття голоду. У тебе такого відчуття нема?

— Хочу вина. Рахується?

— Думаю, так, — мама кивнула, все ще не прибираючи з обличчя усмішки. — Може, ми не єдині з такими бажаннями тут? Може, в хаті знайдеться якась їжа?

— Гаразд, я подивлюсь, мамо.

Я залишила маму у вітальні, а сама пішла на кухню — не стільки, щоб задовольнити її прохання, скільки щоб не бачитись з нею. Мені потрібно було побути на самоті хоч хвилинку.

Порившись у кухонних шафках, я виявила пару-трійку банок з консервацією, сухарі, чай і — диво! — бутель з вином. Я відкрила одну із банок з консервацією, усередині виявилося дрібнорублене м'ясо. Понюхавши, я вирішила, що пахне апетитно і ризикнула скуштувати шматочок. На смак також нічого. Я знала, що прості люди часто зберігають готове м'ясо в банках, але самій ніколи таке їсти не доводилося. У палацовій кухні завжди готують свіже м'ясо.

Я хотіла поставити чайник, але води у крані не було. Тоді я вийшла надвір у пошуках колодязя. Він знайшовся в саду поруч із кухнею. Сподіваюся, вода там є, і вона нормальна. Так дивно було самій набирати воду з колодязя — я звикла, що всю чорну роботу виконують слуги, а тут доводилося робити все самій. Я могла б, звичайно, розвернутися і піти кудись, хай би мама сама все робила, але, незважаючи на мої образи в її бік, я все одно її любила.

Я приготувала чай для мами, взяла банку з м'ясом, трохи сухарів і, поклавши все це на піднос разом з вином, винесла у вітальню.

— Скромний обід. Або вечеря, — я зробила спробу усміхнутися, мені було соромно за те, що я так на маму злюся. Неважливо, що вона неправа, вона намагалася мене врятувати і тільки це має значення, навіть якщо мені її порятунок не був потрібен. — Без поняття, який зараз час доби. Мій годинник не йде. А твій, мамо?

— Теж, — мама кинула сумний погляд на кишеньковий годинник на ланцюжку, який завжди носила на поясі. То був єдиний подарунок тата, як вона казала, до мого народження. — Що ти знайшла?

Мама нахилилася до таці, яку я поставила на кавовий столик біля дивана і прискіпливо оглянула її вміст.

— Ти впевнена, що це м'ясо можна їсти? — мама зневажливо смикнула носом.

— Я спробувала. Досить непогане.

Мама невпевнено наколола вилкою малесенький шматочок і відправила до рота.

— Згодиться, — кивнула вона і почала їсти.

— Вино будеш?

— Буду. Відкривай.

Я відкрила бутель і ми з'їли цілу банку м'яса, мокаючи сухарі в підтале желе від нього і запиваючи вином.

— Якщо тут є готова їжа, то десь мають бути тварини, овочі та плодові дерева, — зробила висновок мама. — Тільки незрозуміло, навіщо це все, якщо по суті фізичного почуття голоду та слабкості без їжі ти не відчуваєш.

— Може, річ у звичці? — припустила я. — Люди люблять їсти, тож навіть у світі мертвих продовжують харчуватися, хоч воно їм і не треба.

— Може і так.

— І магія тут також працює. Я піч розпалила вогняною кулею.

— Це добре.

— Я хочу пройтись, роздивитись, що довкола будинку. Ти підеш зі мною, мамо?

— Ні, я хочу полежати. Може, навіть вийде заснути. Дивне таке почуття — ніби й утомилася, і водночас ні.

— Тоді я сама.

— Тільки не довго, Ірфло, і далеко не йди. Не заблукай тут, будь ласка.

— Я скоро повернуся, не хвилюйся, мамо.

Я взяла бутель з вином, у якому залишилося трохи менше половини, і вийшла з дому. Неквапом я обійшла будинок навколо, але нічого цікавого не знайшла, окрім старої яблуні. Мабуть, вона була із зимових сортів, бо з десяток яблук на ній все ще висіли. Я зірвала одне з них, витерла об спідницю і відкусила — дуже смачне яблуко виявилося, соковите, з легкою кислинкою, як я люблю.

1 2 3 4 ... 89
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Академія Лідеван. Громова сила, Анна Потій"