Читати книгу - "Матінка Макрина"

сірчаним вогнем; а коли я звеліла сестричкам добрим і любим — Ірені Помарнацькій і Лібераті Кормінівні — дістати зі скарбниці хрест наш срібний, каменями коштовними оздоблений, з реліквіями самого святого Василія, тоді руки блюзнірські в нас його видерли, аж у сестри Ліберати кров з руки потекла, мовби на знак того, що її колись на смерть роздеруть, а вона лише тихо зойкнула й віддала себе під опіку Провидіння. На щастя, москаль до золота й каміння ненатлий, тому й багатств, а не хреста зажадав — злупив там, зрештою, зі скарбниці, з коштовних шат і олтарів чимало, разом із усім моїм скарбом, — польськими злотими двічі по сто тисяч, — з яким я прийшла в монастир і який я цілком обернула на його славу. Пусте — багатства, розграбовані попами й солдатами; важливіше — душі. Нам дозволили забрати простий дерев’яний хрест, бо під тим знаком хотіли ми йти на мучеництво. Бо те, що це мало бути мучеництво, об’явилося нам уже тоді, а тому я схопила твердий, кутастий хрест, поклала його на ліве плече, а сестра Помарнацька, як Симон Киринейський, мені в допомозі послужила, а іноді й інші сестри, яких, коли вони мені допомогти хотіли, щомиті якийсь єгер то плазом бив палашем, то колов багнетом.

Отак-от і почалася наша Голгофа, а коли ми тільки монастир полишили, виходячи через браму, яку я так часто оглядала з вікна моєї келії, я шукала поглядом якісь вози, якими нас заберуть на заслання; однак я швидко збагнула, що, оточені зграєю озброєних, ми підемо пішки. Отоді-то ми й почули дитячі крики. Бо весь наш монастир стояв не тільки для того, аби ми мали де Господа славити, а й щоби служити людям. І щодня сходилося до нього стільки вбогих, жебраків, із ранами гнійними, без ніг, без рук: цьому на війні руку відірвало картеччю або москаль відтяв палашем, тому кінь ноги потоптав, той від народження кульгав або весь рот мав перекривлений, що аж дивитися було боляче, цю підточував якийсь черв страшний, та мала на всьому своєму тілі виразки текучі; всі як один пранцюваті, пархаті, завошивлені, з ковтунами завдовжки з лікоть, два лікті — усі вони до нас, як до криниці пречистої, у якій ми їх і обмиємо, і нагодуємо, і напоїмо. І, наче цього ще мало було на наші слабкі плечі, — діточки-сирітки, яких у нас шістдесятеро було на вихованні. Як на іконах Іродів солдат на дитину піднімає важку залізну рукавицю, так і єгері розбіглися з багнетами й заходилися грозити безневинним. А діточки у крик-плач, із вікон визирають, так що ще донині це бачу: квадратне віконце, поділене навхрест, і в кожній шибці дитяча голівка — перелякана й заплакана, молодші внизу, нагорі старші; одні відчиняють ті віконця, рученятка маленькі простягають і кричать: Наших мамусь забрали, наших мамусь забрали!, інші збігають сходами, ніжками маленькими тупотять, біжать до нас, за омети[3] ряс чіпляються, а їх єгері московські кольбами[4] відштовхують, і немовби все їхнє життя від цього залежить, знай дивляться, поки єгер в інший бік погляне, і вже знову припадають до нас. Найстарші з них, наймудріші, як неодноразово до саду по кислі яблука приходили, так і тепер продерлися крізь мур, бо москалі брами охороняли, і далі по всьому місту розбіглися, у двері гупають і кричать на все горло: Наших мамусь забрали, наших мамусь забрали! Від цього крику все місто прокинулося, зірвалися люди з постелі, цей в одній сорочці з дому вибігає, тому дружина на плечі каптан накидає, ще інший якогось дрючка хапає, всі біжать до нас, але наздогнали лише біля корчми, званої «Щастячком», за чверть милі від міста, а тому ніхто не бачив, як нас через монастирські брами востаннє провели посіпаки московські. Я — з хрестом попереду, як Господь Ісус Христос, із сестрою Помарнацькою, наче з Симоном Киринейським, при боці — думаю лише про муку Господа нашого, на власне плече позираючи: мав він, либонь, таку саму рану на плечі, на якому хрест ніс, три кістки з неї стирчали оголені, і ці роздуми не про власну муку, а Христову допомагали мені в нашому марші; інші ж, особливо старші та здоров’ям слабші, падали на землю, і там їх солдати кольбами лупили-катували, не зважаючи на кров, що періщила з вуст, носа й ніг. Раптом біля корчми «Щастячко», яка називалася так на посміховище, бо ми спізнали біля неї найбільше нещастя, Семашко наш хід зупинив.

О, три дні минуло від його попереднього візиту, і не їздив він уже, незахищений від туману куряви, бричкою, що на кожному камені підстрибувала; відтоді раз гарним лакованим новеньким берлином[5], купленим за імператорські рублики, іншим разом — якщо з якимось почесним гостем — зручною каретою, на подушках розлігшись; відтоді він погладшав, розжирів на московських харчах, почервонів, увесь рум’яний, задоволений. Адже найохочіший був, аби до Петербурга поїхати, у придворній царській церкві перейти в розкольницьку віру з титулом архієрея, а потім подати проект із насильницького навернення всіх уніатів і проти нас замах учинити. Першого дня нашого мучеництва, коли він напав на нас спільно з губернатором Ушаковим, приїхав каретою. Наказав зупинити екіпаж, став на кареті, як на амвоні, й, мабуть, хотів промовити до нас, але подивився тільки, махнув рукою, кивнув якомусь єгерю та щось йому шепнув на вухо. Одразу зчинилася метушня, біжать катюги до господи, де раніше стояли скрині, тягнуть одну за другою на дорогу, піднімають віка, а всередині — кайдани. І закували нас у ті кайдани, сковуючи одну з другою, по дві. Ми клали на пеньок то ноги, то руки, гриміли молоти, кров текла розбитими обличчями, побитими руками і всякала в землю. Діти плакали: Заковують наших мамусь, заковують наших мамусь!, народ плакав разом із ними, і щоразу виходили з юрби якась жінка, що від нас добра зазнала, якийсь старий жебрак або побожний міщанин і благали про благословення — кожен від тої сестри, яку знав і яка йому була наймилішою, але солдатня безжально кольбами й багнетами люд і дітей відганяла. Врешті останній молот замовк, останню пару сестер у кайдани закували, заплаканих розігнали на всі чотири боки — і ми рушили, швидким бігом гнані то грудками, то болотом, мало не босі, аж до Вітебська.

*

Я звичайна жінка: лихі люди мене кривдами не змінили, а якби навіть мене хтось із ніг до голови позолотив,