Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Кінь на ім’я Верес, рушив вперед, як раптом, Яким почув біг іншого вершника, що наближався позаду і його дуже чітке: «Стій но заразо», дало зрозуміти, що проблема з клячою, виникає не вперше.

- Чи ви є паном, Якимом Глондаром?, - хлопець на рудій кобилі під’їхав правіше й намагався заспокоїти норовливий характер своєї тварини.

- Так, це я.

- Ооо, - втішно зреагував хлопець, - То не обманули мене. Я пане, звуся Шипилякою і маю для вас листа, - поспішно, але важно вимовив хлопець і почав ритися в сумці.

- А дозволь но спитати, чому Шипиляка?, - сказав Яким.

- Шо-шо?

- Нічого.

Верес струсонув головою і пошкрябав ногою по землі.

- Ось де він! - Вигукнув хлопець і додав, - Добре мені заплатили, шем такого не мав, шоби за один лист цілий мішечок грошей.

Яким взяв до рук конверт, який був запечатаний воском із зображенням його родинного герба: хижий птах, зверху над яким красувався козацький хрест, оточені по колу надписом на латині «Ad cogitandum et agendum homo natus est», що перекладалося як «Для думки й дії народжена людина»

- Добречко, бувайте пане!, - Сказав гінець і почав розвертати свою руду кобилу.

- Зажди, хто дав тобі доручення?, - Запитав Яким.

- Пан Свирид Глондар, важний певне чоловік, грошей на такі речі не жаліє, а я як візьмуся за шось, то обов’язко доведу до справу кінця. Прощавайте!

Яким вдячно кивнув і лиш як гінець зник, подумав: «Він мабуть не з цих країв, тут окрім головної плати, великої, візьмуть ще за воду для коня і вівса»

Дочекавшись вільної дороги, Яким пустив Вереса галопом.

***

- Он воно як, - Дід Євтимій витягнув гачок з води, склав приладдя і поклав поряд, - «Чекатиму тебе в селі Рудня», - Повторюючи цитату з листа.

- З Чигирина до цього села їхати добу, то ж я зразу відправився, але коли приїхав, ні батька, ні його слідів не застав, - Яким дивився вниз, згадуючи як це було.

***

Село Рудня отримало назву від копальні, яку тут заклали, гадаючи, що неподалік в землі є корисні мінерали. Але люди яких селяни називали «копальники» нічого не виявили, зібрали все своє, а чоловік який керував процесом, дав компенсацію за харчі, якими люди люб’язно ділилися. В спомин про цю історію, село перейменували в Рудня, а кожен поважаючий себе старожил, розповідав, як воно все було, звичайно з домислами.

Яким в’їхав за дерев’яні «парадні» ворота, які стояли майже в кожному селищі і одразу ж почав шукати ознаки перебування свого батька, шукав запряжених ладних коней чи не по селянськи одягнених козаків, які те й діло, любили каваліритися до дівчат.

«Він міг бути й один, врешті, я не знаю причини, чому батько хоче зі мною зустрітися, чотири роки пройшло…»

Верес ступав рівною втоптаною дорогою по головній вулиці, діти з цікавістю дивилися на прибульця й гадали, що такого може ховатися під покривалом сідла. Яким побачив чоловіка, одягненого в кожух і характерний солом’яний капелюх, вирішив підійти і перш ніж сказати, чоловік випередив.

- Немає, поїхав без причини, але попередив, що з’явиться хлопець, схожий на тебе, - Чоловік сплюнув, обачливо подивився назад і тихо продовжив, - Їдьте прямо, головною дорогою, наткнетеся на закинуту хатину, в ній повинен переховуватися Свирид.

- Переховуватись від кого?, - З недорозумінням запитав Яким.

- А грім його знає, як швидко приїхав, так він і поїхав.

Яким потягнувся за кошелем з монетами, щоб віддячити селянину.

- Вам мабуть приписана плата…

- Ваш батько про все потурбувався, їдьте.

***

Верес біг так швидко, як лише дозволяло тіло, він був молодим конем і мабуть вперше Яким дозволив собі гнати тварину до зморення. Козак поважає свою зброю і не менше ставиться до коня, а коли приходить момент, він відплачує господарю тим, для чого й був народжений, нестись і вдихати повітря, залишати за собою сотні метрів з піднятою пилюкою від копит.

Яким не знав як довго потрібно бігти до місця, про яке йому сказав той селянин, може кілометри три, може десять, а може й батька там взагалі немає, може збрехали. В спробі обірвати ці нав’язливі думки, він знову прокрутив у своїй голові текст листа, написаний однозначно батьковим почерком:

«Сину, нам потрібно зустрітися. На момент одержання цього листа від гінця, ти будеш в Чигирині, по крайній мірі, я на це сподіваюся. Чекатиму тебе в селі Рудня, де раніше хотіли відкрити копальні для потреб московитів, відправляйся зразу, більшого в листі не напишу, щоб не прочитали лишні очі»

Починало вечоріти, захід був тусклим, що мабуть ні про що не говорило, як і бордові заходи сонця, чи навіть його затемнення. Яким не вірив прекметам, вважав це лишніми обмеженнями.

Дорогою траплялися поодинокі вози, які перевозили велитенські мішки, а де віл був один, перевозили менші. Що справа, що зліва, попереду чи навіть позаду, одні краєвиди. Степи, дикі ліси, вдалечі виднілися села, де палили сіно, запах якого пронісся навіть за кілометри і змішався з пилюкою. Лиш зупинитися і милуватися часу не було, Яким мав знайти батька, а серце підказувало, чим пізніше це станеться, тим гірше буде. Щось в середині підказувало, що насувається біда.

П’ять, шість, сім кілометрів позаду, а жодної хати не було. Якиму все ж довелось сповільнити коня, який служить вірно, але як і людина мусить перепочивати. Спина починала боліти від постійного знаходження в сідлі, як раптом, із задумів про локальне, його вибив запах не схожий на спалене сіно. Це був запах горілого дерева і плоті.

«Здається вже близько», - Подумав Яким.

***

- А чому ти подумав, що він буде саме там? Де залишки - там і мародери, а це не найкраще місце для сховку, якщо переслідують, - Повчально запитав Дід Євтим.