Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Джекпот, Анна Харламова 📚 - Українською

Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джекпот" автора Анна Харламова. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 ... 38
Перейти на сторінку:
Глава 2

                               
«...будь-яка людина зможе зрозуміти,
                                        
що саме він шукав, лише тоді,
                                                 
коли це знайде».

                                                       
Кіра Касс
«Спадкоємиця».



   Холод просто дикий. Руки, немов колоди, а ноги то взагалі здавалося приросли до того місця, де стояли. Дивлячись на новорічну ялинку, Вікторія все гадала, - коли у її життя прийде справжнє свято… У дитинстві, вона завжди чекала Нового року, - тато та мама завжди робили це свято незабутнім, веселим та з безліччю цікавих подарунків. Їхній будинок завжди був сповненим тепла та затишку. Від тоді, як вона вирішила поїхати навчатись на перекладача, - все пішло шкереберть. В перший день у Києві її обікрали, потім ночівля на вокзалі;… потім знайомство з хамовитими людьми, які обізвали її жебрачкою… Коротше доросле життя, - виявилося зовсім не варенням на смачному хлібові. Проте, - це ще було два роки тому, тож міркувати про те, що так і не здійснилося, було дурістю.
   Повернувшись майже одразу додому, вона, все ж таки, вирішила знайти роботу і житло, за яке б могла сама платити. Скільки робіт вона змінила за цей час… не злічити,… але це краще аніж бути у великому місті самій. Батьки сварили її,… благали,… і все таки інше, - тільки, щоб вона повернулась додому. Але, вона – вирішила, що треба будувати та створювати своє власне гніздечко… Чи вдалося – поки, що не дуже… Проте, вчора – вона отримала роботу у кіоску з кавою та різдвяними смаколиками, і це вже неабиякий успіх. Тож, - вище ніс,… якщо звичайно крижинку можна підняти, ще вище…
   Стоячи тут, майже четверту годинну, вона спостерігала за людьми. Веселі друзі; парочки, які зігрівали одне одного в обіймах; дітлахи, які прийшли разом з батьками на ялинку і трійка хлопців, які ходили у темному провулку, - когось шукаючи.
   Ще годинку постояти… і додому…
   Продовжуючи спостерігати за новою парочкою літнього віку, вона усміхнулась і поринула у мрії… Мрії під назвою кохання… Такого кохання, яке показують у кіно… або читають у книгах…
   Вікторія широко усміхалась, попри те, що її обіймав холод тітоньки Зими.

   Лев, Ігор та Дмитро вже дві години кружляли в темному провулку, а знайти ту, на яку буде поставлено дім та авто, - ніяк не можна було знайти. Лев все ніяк не міг обрати… Він нібито знущався над бідним Дмитром, який і так нервував, хоча йому не притаманно таке надмірне хвилювання… Але ж ситуація теж незвична… він вляпався в парі,… і на кон поставлена його улюблена тачка… тож… мандраж – це нормально… Дмитро майже відчував адреналін на смак… Дивно… з ним такого ще не було.
   Лев задивився у бік кіоску, у якому тупцювала дівчина. Він не бачив, як вона виглядала, але він міг тільки уявити, яка вона… Звичайна… сіра мишка,… яка хоче у чоловіки, не бідняка, як сама, а більш заможного… Тож, такого, як Дмитро зараз – вона не захоче.
   — Уперед! Я знайшов ціль. Он та дівчина. — Лев показав пальцем у бік кіоску.
   — Та, що у кіоску? — Поцікавився Ігор.
   — Ага. — Усміхнувся Лев.
   — Я її навіть роздивитися не можу, а ти мені кажеш, що це моя ціль?! — Розсерджено гримнув Дмитро.
   Лев міг лише шкіритись і хитати головою.
   Дмитро подивився далеко у небо… воно було все у дивовижних зірках…
   Ну, що – уперед! Небеса – допоможіть!
   Дмитро відступив від друзів, вилаявся та почимчикував до лавки біля кіоску. Їхній план був не «ах ті», - все ж таки Лев вигадував, але треба було виконувати усі домовленості та узгодження. Тож, - опинившись біля лавки, Дмитро присів на неї, а потім узагалі впав на неї, роблячи вигляд, що йому погано.
   Видно він поганенький актор, бо дівчина була зайнята бозна чим, але не ним.
   Ну добре… переходимо, до гри – «Оскар буде мій!»…
   Застогнавши, він хитнув рукою і та впала, торкаючись пальцями холодного снігу…
   Початок не дуже… Дівчинко, на тебе поставлено занадто багато… Нумо!... Підходь…
   Він почув шурхіт, а потім милий та стривожений голосок дівчини:
   — Що з Вами? Вам погано? — Вікторія нахилившись до незнайомця, обережно торкнулася його плеча. — У Вас щось болить?
   Дмитро підняв голову і зустрівся з дивовижними сірими очима, які наче дивилися у душу. Такі глибокі та сумні… і водночас чисті, немов перший сніг…
   — Е-е-е… — Він знову театрально застогнав і прошепотів: — Пити…
   — Зараз, за-ра-з-з… — Вона блискавично опинилася біля кіоску, і налила склянку гарячого чаю. Повернувшись до «знайди», вона промовила: — Ось… візьміть… — Простягаючи йому стаканчик з чаєм, вона уся тремтіла.
   Роман ледь-ледь підвівся, і обпираючись об спинку лавки, подивився на дівчину. Сірі очі, немов п’ять копійок, червоний ніс та щічки і величезний помпон на рожевій шапці. А довкола губ пухнастий шарф, тож розгледіти хто йому дістався у вигляді «здобичі», - не вдалося.
   — Дякую. — Беручи з її рук, одягнених у рукавички без пальчиків, стаканчик, він важко та протяжно зітхнув.
   Він, майже, почув аплодисменти у себе за спиною Лева та Ігора.
   — Що з Вами? — Нерішуче запитала знову вона.
   — Мене обікрали та побили… — Голосом умираючого чоловіка, у якого тридцять сім і два, мовив він. — Я нещодавно у цьому місті…
   Вікторія притиснула долоні до ротика, і ахнувши у них, заклякла на місці. Дивлячись на те, з якою насолодою хлопець пив чай, вона забравши руки від обличчя, запитала:
   — Може, ще чаю?
   Дмитро високо підняв голову, і сумно усміхаючись, відповів:
   — Ні. Дякую, Ви і так… зробили ласку, що не кинули людину напризволяще.
   Дівчина придивилася, і побачила добрячий синець під оком у «знайди».
   — Ну, що Ви, таке говорите… Як можна?!... — Вона присіла поруч і запитала: — Можливо треба у лікарню… У вас величезний синець. Я його бачу навіть під ліхтарем, - уявляю, якщо це день.
   Дмитро зітхнув і сьорбнув чай.
   — Ні. У мене немає грошей для лікарні. Тай, що… вони зроблять?...
   — А де Ви, живете? — Поцікавилась вона, але у цей самий момент, до кіоску підійшли клієнти. — Вибачте, я зараз. — З цими словами, вона поспішила встати з лавки.
   Дмитро видихнув. Мозок працював зі швидкістю світла.
   От бовдури! Не вигадати, де саме він живе.
   Вікторія подивилася у його бік, і побачила, як бідолаха зітхає.
   Шкода, шкода бідну людину… Що ж робити?
   Клієнти пішли, і дівчина поспішила назад, до «знайди».
   — Кх-кх-кх… Вибачте… — Дмитро прокашлявся, роблячи вигляд, що йому геть погано, і він ще трохи, і захворіє.
   — Ну, що Ви… Скажіть, де Ви живете і я викличу Вам таксі. — Вона поспішила додати: — Я розплачуся за нього, не хвилюйтеся.
   — Мені немає де жити… Я жив на вокзалі кілька днів,… а потім знайшов роботу двірником. Отримав декілька гривень… і от не встиг їх потримати в руках, як обібрали… та побили… — Він ледь підвівся, обпираючись на лавку. — Не хвилюйтеся, все буде добре. Я вокзал, - добре знаю… Тож…
   Чуючи його слова, очі Вікторії наповнилися сльозами, а коли він знову впав на лавку, її серце взагалі не витримало і вона промовила:
   — Переночуєте у мене.
   Вікторія сама не розуміла, як це вирвалося з її вуст, але, як то кажуть «слово не горобець»…
   — Ні. Як можна?! — Дмитро дійсно не розумів, як дівчина, яка його не знає – запропонувала йому піти до неї.
   Її доброта межує з дурістю…
   — На вокзал, я Вам не дам поїхати і там бідкатися. — Вікторія швиденько підбігла до кіоску, та зачинивши його, набрала номер таксі. Звичайно для неї це дорого, але, як вона потягне бідолаху у міський транспорт. Ніяк. — Зараз приїде таксі.
   Він дивився широко, розплющивши очі, на дівчину, яка геть втратила контроль самозбереження.
   Невже, ще зосталися такі люди, як вона?... Видно, що так.
  — Я обіцяю, що завтра – Ви мене позбудетеся. Як тільки прийде ранок. Обіцяю. — Поспішивши зіграти свою бездоганну роль, він не забував при цьому, ще й кашляти.
   — Все. Все… годі. — Вікторія простягнула руку, щоб допомогти йому встати.
   Він не вагаючись, прийняв допомогу.
   — Як звати мою рятівницю? — Поцікавився він.
   — Вікторія. — Усміхнувшись у шарфик, назвалася вона.
   — Гарне ім’я. — Чесно мовив він. — А мене звати Дмитро.
   — Дуже приємно, Дмитро. — Вона потиснула йому руку, і додала: — Ну, що пішли… На нас мабуть вже чекає таксі.
   — Так, так… звичайно. — Він відпустив її долоню, і відповів на її слова: — І мені надзвичайно приємно з Вами познайомитися, Вікторіє.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
{ touchstart', function (e) { Reader.stars.sendRating(e.target.value); }); });
1 2 3 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джекпот, Анна Харламова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джекпот, Анна Харламова"