Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Та не забув я про них. До речі, де цей ліс, в який ти хочеш нас повезти? 

– Це взагалі була не моя ідея туди поїхати, – відказав він чхнувши. 

Поїхати в ліс була не його ідея? Мені якщо чесно, в це геть не вірилось. Це ж він завжди пропонує місця для відпочинку або шукає квартири, в яких можна гарно провести вільний час. А іще звичайно ж організовує це все. А тут БАЦ! «Не моя ідея». 

– А чия? – питав я не ховаючи свого подиву. 

– Це була ідея Даши. 

Тепер я все зрозумів. Він на неї вже давно поклав око. Написати їй він боявся, бо думав що вона почне його ігнорити. Але ні, цього не сталося, він також запав їй в самісіньке серце. Мабуть тому, що він єдиний, хто не надсилав їй вогні на кожну історію в інстаграмі. А спілкуватись вони почали після того, як він побачив її з подругами в кав’ярні, що біля одного з корпусів нашого з ним університету. Вона якраз замовила собі капучино і вже хотіла розплатитись готівкою, як звідки не візьмись з’явився він. Герой, який заплатить дамі за гарячій напій. Приклавши картку, виявилось що в нього на карті не вистачає грошей. Я стояв в стороні й думав, що я почну плакати від сміху, як це робили подруги Жені, але спочатку вирішив його врятувати. Діставши телефон, я перекинув йому ті двадцять сім гривень на карту, та сказав йому, щоб спробував ще раз, бо можливо це просто якась помилка. Він приклав свою картку, і платіж успішно пройшов. Взявши картонний стаканчик, вона подякувала та сіла до подруг, а ми взявши собі кожен по лате сіли за сусідній столик. Вона весь час дивилась на нього, це було важко не помітити. Ось так і з’являється перша іскра почуттів між геть не знайомими людьми. Головне з того моменту, не дозволити їй погаснути. 

– Ага, он воно що-о-о, я тебе зрозумів. 

– Сам розумієш, я був би повним бовдуром, якби відмовився піти, а так, як вона казала, що будуть ще й її подруги, то вирішив і вас з хлопцями підтягнути. З дитинства дружимо, як не як, гріх було б вас не покликати, а особливо тебе. 

– Ти так і не відповів на питання. Де саме цей ліс?  

– Десь за Києвом, де саме вона сказала тільки мені, але попросила не казати іншим, не знаю тільки чому. Але і я не все знаю, чесно. Ще вона казала, що коли ми погуляємо, зможемо десь побродити там. 

– Цікаво, цікаво, я плюс! Будь біля мене рівно в шість. 

– Слухаюсь сер! – крикнув Вітя, вдаючи солдата. – А, і не забудься колонку зарядити, бо без музики туса – не туса!  

На цьому ми й поговорили. Я пішов в кімнату ставити колонку на зарядку, потім полежав годинку і зрозумів, що мені скучно. Тоді думаю, пробіжусь швиденько до метро, поїду в тренажерному залі позаймаюсь трохи. Зазвичай я його відвідував по вівторкам та четвергам, іноді й у суботу, але тут чогось захотілося позайматись з гантелями, на біговій доріжці побігати, по підтягуватись, а коли вже буду вдома, то прийму душ, а потім сяду читати книгу про міфологію Давньої Греції. Але спочатку піду почищу зуби. Ставши навпроти дзеркала, я почав дивитись своєму відображенню прямісінько у очі. Переді мною стояв дев'ятнадцятирічний кароокий хлопець, з коричневим волоссям. Останнього разу, я постригся не надто коротко, але волосся де не де вирішив залишити трішки більше, ніж зазвичай. Я вважаю себе доволі симпатичним. Або по крайній мірі мені так здається. 

Я вже вдома, позаймався чудово, книжечку почитав, в душ сходив – відчуваю себе прекрасно! Тепер можна і вдягатись по троху, Вітя буде хвилин через десять. Я вдягнувся не зовсім для лісу. Навіть не тому, що мені не було чого надіти брудного, або такого, щоб було не шкода вимазати, а тому що мені завжди подобалося гарно вдягатись. Я вдягнув білу футболку з принтом, на якому були зображені морські чудовиська, левіафани, світло-сині джинси, сіро-чорні кросівки, клітчату сорочку червоного кольору. Ще взяв месенджер чорного кольору, в який я поклав запальничку, пачку цигарок, в якій залишилось чотири сигарети, пачку презервативів, безпровідні навушники, м’ятні цукерки, паперові гроші, на всякий випадок, та пачку жуйок зі смаком кавуна; також, я, взяв рюкзак, в який склав колонку та свою легку куртку темно-синього кольору. 

Пролунав дзвінок на телефон: 

– Ти вже вдягнувся? 

– Так, зараз виходжу, пару хвилин. 

Я вийшов на двір з під’їзду, доводилося спускатися з четвертого поверху пішки, тому що ліфт знову вийшов з ладу. Дякую від чистого серця Богові, що він не відключився, коли я вертався додому з залу. Мене чекав гарненький сірий Фольксваген Пасат, 2013 року, якщо пам’ять мене не зраджує. А за рулем сидів він, з посмішкою до вух. Я сів на переднє місце, на правах ліпшого друга. Вітя протягнув мені руку і сказав: 

– Братан, це буде очманіти просто, як класно! 

Що ж, я йому вірив. В питанні гульок, він майстер. Він завів машину і ми поїхали скуплятись. Його аж розпирав з середини позитив, радість та щастя. Або просто бажання побачити Женю. А може й все разом. Він окрім того, що балакучий, так ще й гуляє кожен раз, як останній. В тиші ми їхали хвилин може дві максимум, аж тут він заговорив до мене: 

– Глянь в бардачок, – сказав він швидко кидаючи на мене погляд. 

– Що там? 

– Ну глянь, тобі що, важко? 

Відкривши його, я побачив павербанк, пару проводів для зарядки пристроїв, якісь папери, фантики з-під цукерок та маленький прозорий пакетик в самому кінці, в якому лежало щось зелене. Я б не звернув на нього увагу, якби не було приємного запаху, який невидимими хмарами линув до мого носа. Там був пакетики з якимись травами. Пахнуло, як чай.